Історико-географічний словник Малинщини   Подорожуємо Малинщиною

 

Антонів — хутір Малинської волості Радомисльського повіту. Не існує. Розташовувався поблизу села Пинязевичі. У 1887 році в А. налічувалося 21 жит.; 1926 — 17 жит., 3 двори.

 

Бабина Лоза — див. Лісове.

 

Баранівка — село, входить до складу Пиріжківської сільської ради. Розташоване на лівому березі р. Різні. Відомий історик В. Антонович розкопав біля Б. більше 40 давньоруських курганів. У 1595-1610 роках — маєток пана Барана. На початку XVII ст., як містечко, належало Єльцям. У 1648 році в Б. було 40 димів. Після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького майже всі жителі містечка були винищені поляками чи повтікали за Дніпро. В середині XIX ст. належало поміщикам Рудзевичу, Сагатовському, Лобачевському, Березовській, Цехановським. У 1880 році в селі проживало 646 жителів, в т.ч. 608 православних, 30 католиків, 8 євреїв. У жовтні 1861 року в селі відкрито церковно-приходську школу, в якій навчалося 13 дітей. У 1887 році в Б. налічувалося 925 жит. Діяли церква, магазин, лавка. На початку XX ст. в селі діяли 3 водяних млини. До 1923 року Б. — в складі Малинської волості Радомисльського повіту. У довоєнний час в селі діяли сільгоспартілі: «Бабина Лоза» (1921), «Нове життя» (1928), колгоспи 17-го партз’їзду та ім. Сталіна. У роки Великої Вітчизняної війни біля 200 жителів села стали бійцями Червоної Армії, 113 з них не повернулися з поля бою. В липні 1941 року біля села йшли жорстокі бої, які вели з ворогом частини 5-ї армії. Визволене від німців 14 листопада 1943 року. В 40-50-і роки — центр сільради. У 1959 році в Б. налічувалося 573 жит.; 1970 — 432 жит.; 1980 — 360 жит.; 1989 — 306 жит.; 2001 — 220 жит.

 

Барвінки — село, центр сільської ради. Сільраді підпорядковані села Новобратське та Загребля. Розташоване на лівому березі р. Ірша, за 25 км від районного центру та за 8 км від залізничної станції Чоповичі. Утворилось на початку ХХ ст. з кількох невеликих хуторів. В середині 20-х років у Б. виділялася земля частині селян з Чопович. У 1929 році в селі створено товариство спільного обробітку землі, у 1930 році — колгосп ім. Петровського. У 1932 році в селі відкрито початкову школу, яка з 1935 року після добудови була перетворена на семирічку. У 1936 році утворено Барвінківську сільраду в складі Чоповицького району. У 1941 році налічувалось 816 жителів. Більше 300 жителів села брали участь у Великій Вітчизняній війні. У боях загинув 151 житель Б., 249 не повернулося з фашистської каторги в Німеччині. За героїзм, проявлений в боротьбі з ворогом, 60 жителів відзначено урядовими нагородами. Село визволено від загарбників 13 листопада 1943 року. В повоєнні роки на території Барвінківської сільради діяло 3 колгоспи («8 Березня», «Ленінська перемога», ім. Петровського). У 1965 році Барвінківська сільрада перейшла до Малинського району. У 1972 році в селі було створено радгосп ім. Тараскіна в складі дев’яти бригад в селах Новобратське, Барвінки, Загребля, Шевченкове, Кутище, Крушники. Три останніх бригади у 1984 році виділилися в окремий радгосп — «Поліський». У 1959 році в Б. налічувалося 983 жителі; 1970 — 831 жит.; 1980 — 800 жит.; 1989 — 834 жит.; 2001 — 735 жит. Уродженцями Б. є: доктор історичних наук, професор Житомирського державного університету М.І. Лавринович; доктор філософських наук, професор Національної академії оборони України В.Ф. Баранівський; проректор з міжнародних зв’язків Білоцерківської сільгоспакадемії М.М. Баранівський.

 

Березине (до 1946 року — Берківка) — село, підпорядковане Горинській сільській раді. До 1923 року в складі Малинської волості Радомишльського повіту. Розташоване на берегах р. Здрівля. Відоме з другої половини XIX ст. У 1900 році в Б. налічувалося 134 жит., 27 дворів; 1926 — 356 жит., 71 двір; 1941 — 367 жит., 92 двори. На початку 30-х років в Б. створено колгосп. У роки Великої Вітчизняної війни 58 жителів села стали на захист Вітчизни, 30 з них не повернулися додому. Село визволено від загарбників в листопаді 1943 року. В 40-70-і роки — центр сільради. У 1989 році в Б. налічувалося 142 жит.; 2001 — 112 жит.

 

Березівка — село Малинського району. До 1923 року в складі Базарської волості Овруцького повіту. Було розташоване за 27 км на північний схід від районного центру та залізничної станції Малин. Засноване у XIX ст. як слобода. У 1899 році в Б. налічувалося 129 жит., 36 дворів; 1941 — 144 жит., 36 дворів. У роки Великої Вітчизняної війни загинуло 11 жителів села. Зняте з обліку у 1984 році.

 

Берестин — колонія Малинської волості Радомисльського повіту. Не існує. У 1900 році в Б. налічувалося 11 жит., 2 двори.

 

Берестяне — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Елівка сучасного Малинського району. У 1926 році в Б. налічувалося 104 жит., 18 дворів.

 

Берківка — див. Березине.

 

Білий Берег — село, підпорядковане Любовицькій сільській раді. До 1923 року в складі Малинської волості Радомисльського повіту. Розташоване на правому березі р. Ірша. Засноване в XVI ст. У 1552 році було власністю С. Сурина. У 1631 році належало Києво-Печерському монастирю. В цей час в селі нараховувалося 4 дими, 1 бідна халупа. У 1880 році в Б.Б. проживало 43 жителі, землі було 603 дес., вся покрита лісами. У 1887 році в селі налічувалося 140 жит., 1900 — 235 жит., 81 двір. У 1931 році організовано колгосп «Червоний промінь». У 1926 році в селі налічувалося 475 жит. у 108 дворах, у 1941 — 390 жит. у 119 дворах. У роки Великої Вітчизняної війни загинуло 56 жителів села, Б.Б. визволений від загарбників 12 листопада 1943 року. В 40-50-і роки— центр сільради. У 1989 році в Б.Б. налічувалося 113 жит., у 2001 — 62 жит.

 

Бувший Тартак — хутір (нім.) Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Ворсівка. У 1926 році в Б.Т. налічувалося 14 жит., 3 двори.

 

Буда — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Головки. У 1926 році в Б. налічувалося 107 жит., 19 дворів.

 

Буда-Каменецька — див. Владівка.

 

Буда-Ободзінська — див. Ободівка.

 

Будище — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Баранівка. У 1926 році в Б. налічувалося 142 жит., 27 дворів.

 

Будницьке — село, підпорядковане Йосипівській сільській раді. Засноване у XVIII ст. на місці майстерні з виробництва поташу. У 1959 році в селі налічувався 141 жит.; 1989 — 56 жит.; 2001 — 31 жит.

 

Будо-Вороб’ї (стара назва Буда Ясенівська) — село, центр сільської ради. До 1923 року в складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. Розташоване за 25 км від районного центру та за 20 км від залізничної станції Малин. Засноване на початку XIX ст. як поселення при поташевому заводі. Належало до Вороб’ївського маєтку. У 1898 році в Б.-В. збудовано православну дерев’яну церкву, а у 1913 році відкрите однокласне початкове училище. У 1899 році в Б.-В. налічувалося 713 жит., 132 двори; 1911 — 946 жит., 145 дворів. У роки колективізації в селі засновано машинно-тракторне товариство (1928), колгосп ім. Сталіна (1929). В Б.-В. у 1926 році налічувалося 1303 жит., 310 дворів, 1941 — 843 жит., 271 двір. 163 жителі села брали участь у Великій Вітчизняній війні, 126 з них загинуло. Село визволено від загарбників у листопаді 1943 року. Нині Б.-В. — центральна садиба ПОСП «Зоря». В селі діють школа-сад, магазин, бібліотека, ФАП. У 1989 році в Б.-В. налічувалося 384 жит.; 2001 — 311 жит. Уродженцями Б.-В. є: полковник, начальник штабу сухопутних військ України І.В. Альощенко; науковий співробітник інституту ядерної фізики В.А. Шитюк.

 

Букач — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався за 3 км на північ від с. Ворсівка. У 1926 році налічувалося 74 жит., 16 дворів.

 

Букачка — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Ворсівка. У 1926 році налічувалося 6 жит., 1 двір.

 

Буки — село, підпорядковане Луківській сільській раді. До 1923 року в складі Фасівської волості Житомирського повіту. Розташоване на лівому березі р. Тростяниця. Люди на території Б. селилися з давніх часів. Біля Б. виявлено поселення часів середнього кам’яного віку, а також два слов’янські поселення VI-VII ст. і могильник періоду Київської Русі. В першій половині XVII ст. Б. належали до маєтків Києво-Печерського монастиря, потім перебували в заставі Затиркевичів. У роки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького тут розміщувалися загони козаків-повстанців. З 1728 року — маєток Київського каштеляна К. Стецького. Наприкінці XVIII ст. належало поміщику С. М’яновському. З початку XIX ст. — складова частина Добринського маєтку поміщиків Шаулінських. У 1905-1906 роках частину поміщицької землі (245 дес.) було придбано I та II Буківськими селянськими товариствами. В селі діяли винокурний завод, водяний млин (обидва до середини XIX ст.), фабрика, куди після переробки привозилася руда, лісопильний завод; земська прокатна станція сільгоспмашин, дві крамниці. Церква — Дмитрівська, дерев’яна, збудована у 1874 році. Церковно-парафіяльна школа відкрита у 1894 році. У 1795 році в Б. налічувалося 138 жит., 24 двори; 1850 — 300 жит.; 1899 — 688 жит., 128 дворів; 1911 — 795 жит., 140 дворів; 1926 — 1090 жит., 198 дворів. В роки Великої Вітчизняної війни 212 жителів Б. воювали з окупантами, 104 з них загинули. Село звільнено від загарбників у листопаді 1943 року. У 40-80 роках Б. були центром сільради. У 1989 році в Б. налічувалося 238 жит.; 2001 — 195 жит. Уродженцем Б. є відомий архітектор, дійсний член Академії архітектури СРСР (з 1970 року), академік Всесоюзної академії мистецтв, двічі лауреат державної премії А.В. Добровольський (1910-1988), один із авторів проекту забудови Хрещатика (1950-1955), проекту Будинку художника, Московського мосту та інших будов в столиці України.

 

Бучки — село, підпорядковане Луківській сільській раді. Розташоване на правому березі р. Тростяниця (притока Ірші). Біля Б. виявлено поселення доби бронзи та середньовічне укріплене городище. Засноване як слобода у XVIII ст. У 1796 році село належало генералу Торсукову. У 1799 році в Б. проживало 10 душ. Належало до парафії Покровської церкви. У 1844 році входило до складу Потіївського маєтку, власницею якого була княгиня М.П. Волковська. В середині XIX ст. тут знаходилася корчма. До 1923 року в складі Потіївської волості Радомисльського повіту. У 1900 році в Б. налічувалося 384 жит., 57 дворів; 1926 — 448 жит., 91 двір. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 33 з них не повернулася з фронту. Село звільнено від загарбників у листопаді 1943 року. У 1989 році в Б. налічувалося 89 жит.; 2001 — 55 жит. Уродженцями Б. є: викладач Київського інституту легкої промисловості Ю.М. Гладченко; радник колишнього президента Росії Б. Єльцина професор П.Ф. Лойко.

 

Буківська Рудня — село, засноване у XVIII ст. У 1796 році належало генералу Торсукову. Не існує. У 1768 році в Б.Р. діяла рудня, а на початку XIX ст. поблизу села на р. Тростяниця — вже три рудні.

 

Великий Ліс — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році налічувалося 7 жит., 1 двір.

 

Верховище — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році налічувалося 3 жит., 1 двір.

 

Виницьке — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Тепер у складі села Ворсівка. У 1926 році налічувалося 11 жит., 2 двори.

 

Вирки — хутір Малинського району Коростенського округу, підпорядковувався Головківській сільській раді. Знято з обліку в 1939 році.

 

Високий Груд — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Головки. У 1926 році налічувалося 34 жит., 4 двори. Знято з обліку у 1939 році.

 

Вишів — село, центр сільської ради. До 1923 року у складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. Розташоване за 40 км на північ від районного центру та за 28 км від залізничної станції Малин. Засноване у 2-й половині XIX ст. як слобода. На початку XX ст. у В. діяв млин. У 1902 році в селі відкрите однокласне сільське училище. У 1887 році у В. налічувалося 199 жит.; 1899 — 374 жит., 50 двір; 1911 — 340 жит., 52 двори; 1926 — 488 жит., 109 дворів; 1941 — 460 жит., 125 дворів. У 1926 році в селі діяло зразкове молочарне товариство. У роки Великої Вітчизняної війни майже 106 вишівців боронили рідну землю від загарбників, 57 з них не повернулися з фронту. У листопаді 1943 року В. був звільнений від окупантів. В селі діє ПП «Ерідан». У 1989 році в В. налічувалося 239 жит.; 2001 — 179 жит.

 

Вишнянка (до 1960 року — Червоний Лан) — село, підпорядковане Недашківській сільській раді. Виникло наприкінці 30-х років шляхом укрупнення хуторських господарств. У 1989 році у В. налічувалося 126 жит.; 2001 — 95 жит.

 

Візня (відома як Візнянська Слобода, Стара Рудня, потім до 1946 року Візня-Рудня) — село, підпорядковане Ворсівській сільській раді. В середньовіччі тут діяла одна з найстаріших на Малинщині рудень. До 1923 року перебувало в складі Малинської волості Радомисльського повіту. Під час Великої Вітчизняної війни десятки жителів села воювали з ворогом, 16 з них загинуло. В листопаді-грудні 1943 року під час визволення села тут проходили особливо жорстокі бої. У 1887 році у В. налічувалося 228 жит.; 1941 — 274 жит., 71 двір; 1989 — 146 жит.; 2001 — 108 жит.

 

Візня — річка у Радомишльському та Малинському районах. Права притока р. Ірша (басейн р. Дніпро). Довжина 45 км. Площа басейну 384 кв. км. Бере початок біля с. Нова Мар’янівка Радомишльського району.

 

Владимирівка — колонія (польськ.) Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувалась поблизу с. Головки. У 1926 році налічувала 84 жит., 17 дворів.

 

Владівка (стара назва Буда-Кам’янецька) — село, центр сільської ради. Розташоване за 35 км на північний захід від районного центру та за 10 км від залізничної станції Чоповичі. Поблизу В. знайдено кам’яні знаряддя праці доби бронзи та дві групи курганів. Заснована у 1-й половині XVII ст. на місці виробництва поташую. У XIX ст. належало поміщикам Ленчицьким. В селі діяли винокурний завод, паровий, водяний та вітровий млини. До 1923 року перебувало у складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1850 році у В. налічувалося 255 жит., 30 дворів; 1900 — 606 жит., 115 дворів; 1926 — 883 жит., 191 двір; 1941 — 602 жит., 169 дворів. На початку 30-х років в селі було створено два колгоспи. У роки Великої Вітчизняної війни 205 жителів В. стали воїнами Червоної армії, 118 з них не повернулися з поля бою. Визволено від загарбників у листопаді 1943 року. Нині в селі працюють загальноосвітня школа I-II ступенів, ФАП, бібліотека, відділення зв’язку, магазин. В. — центральна садиба СФГ «Владівське». У 1989 році у В. налічувалося 347 жит.; 2001 — 279 жит. Уродженцями В. є: хірург однієї з київських лікарень М.І. Юрченко; професор Київської державної сільгоспакадемії В.С. Хоменко; конструктор Київського метрополітену В.І. Ярмоленко.

 

Вороб’ївська Волость — господарсько-територіальна одиниця в Овруцькому повіті. Площа 7137 дес., 713 ревізьких душ чоловічої статі (1851). До складу волості входили села: Нові Вороб’ї, Старі Вороб’ї, Рутвянка, Будо-Вороб’ї, Рудня Вороб’ївська. В маєтку діяли пивоварний та винокурний заводи (Нові Вороб’ї), поташний завод (Будо-Вороб’ї), вітряний млин, дві печі для викурювання дьогтю.

 

Вороб’ївщина — село, підпорядковане Морозівській сільській раді. Засноване у 2-й половині XIX ст. як хутір. У 1926 році у В. налічувалося 78 жит., 17 дворів; 1941 — 172 жит., 41 двір. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, 10 з них загинуло. У 1989 році у В. налічувалося 64 жит.; 2001 — 37 жит.

 

Ворсівка — село, центр сільської ради. Сільраді підпорядковані села Візня, Зибин, Королівка, Рудня Городищанська. Розташоване на лівому березі р. Візня, за 9 км на південь від районного центру та за 14,5 км від залізничної станції Малин. Поблизу села археологами виявлено давньоруські кургани. У 1545 році Ворсівка — одне із сіл, приписаних до житомирського замку. У роки Визвольної війни українського народу В. з 1649 року стає прикордонним (з Польщею) сотенним містом Київського полку. Ворсівську сотню очолював сотник І. Гузь. Майже все доросле населення В. героїчно боронило свою землю від польських загарбників. При в’їзді у В. з боку Радомишля у 1999 році встановлено пам’ятний знак на честь 360-річчя реєстру війська запорізького та 105 козакам ворсівської сотні. По завершенню війни більшість жителів В. перейшли на Лівобережжя. У 1686 році тут залишилося лише 10 димів, у 1693 році містечко нараховувало 25 димів. Незабаром В. втратила статус сотенного міста. Ворсівські землі часто переходили від одного землевласника до іншого. У 1850 році у В. налічувалося 643 жит., 108 дворів; 1863 — 660 жит.; 1887 — 880 жит.; 1900 — 1003 жит., 166 дворів. Наприкінці XIX ст. у В. діяли церква, магазин, школа. У 1921 році створено Ворсівську сільраду. До 1923 року В. перебувала у складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1929 році у В. створено сільськогосподарську комуну ім. 45-ої дивізії, а у квітні 1930 року — колгосп «Зірка» У роки Великої Вітчизняної війни 239 жителів В. стали воїнами Червоної Армії, партизанами (4 жителі воювали у з’єднанні М.І. Наумова), 116 з них не повернулися з поля бою. Орденами і медалями нагороджено 147 жителів села. У 1943 році під час визволення В. від загарбників загинуло 603 воїни. У повоєнні роки у В. розміщувалася центральна садиба колгоспу імені Куйбишева, який у 80-і роки був підсобним господарством Малинської паперової фабрики, нині ПОСП «Ворсівське». У В. у 1926 році налічувалося 875 жит., 190 дворів; 1941 — 834 жит., 236 дворів; 1989— 462 жит.; 2001 — 370 жит. Уродженцями В. є: начальник державного департаменту «Укртара» М.П Коченко; командир полку 6-го навчального центру ракетних військ і артилерії підполковник Ю.М. Ярусевич.

 

В’юнище — село, підпорядковане Горинській сільській раді. Відоме з XIX століття і існувало до 50-х років XX століття як хутір. У 1900 році у В. налічувалося 131 жит., 24 двори; 1926 — 147 жит., 29 дворів; 1941 — 152 жит., 44 двори. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села стали на захист Батьківщини, 7 з них загинуло. Село визволено від окупантів у листопаді 1943 року. У 1989 році у В. налічувалося 37 жит.; 2001 — 19 жит.

 

В’язенське — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Українка. У 1926 році у В. налічувалося 4 жит., 1 двір.

 

Гамарня — село, підпорядковане Слобідській сільській раді. У XVIII ст. тут був один з центрів металоплавильного промислу (гамарня), звідки походить і назва села. До 1923 року перебувало у складі Малинської волості Радомишльського повіту. Наприкінці XIX ст. входило до складу Малинського маєтку і належало родині Миклухо-Маклаїв. В Г. у 1900 році налічувалося 32 жит., 6 дворів; 1926 — 23 жит., 6 дворів; 1941 — 136 жит., 36 дворів. У жовтні 1931 року у зв’язку із будівництвом укріпленої прикордонної зони «Лінія Сталіна» в Г. переведено Білокоровицький лісний технікум. Тут було створено учбово-виробничий лісокомбінат, в складі якого знаходився лісний технікум, лісництво та пилорама. У 1934 році в склад Малинського лісного технікуму влилися Краснохутірська та Остерська лісні школи Чернігівської області. Малинський лісний технікум в складі учбово-виробничого лісокомбінату проіснував до 1937 року, коли почав називатися Малинським лісотехнічним технікумом. У роки німецької окупації навчальні приміщення та устаткування лісотехнікуму були в основному знищені. Та вже 1 жовтня 1944 року технікум відновив свою роботу. Нині в ньому навчається на денному відділенні 800 студентів та 400 здобувають освіту заочно. Тут готують таких спеціалістів, як технік-механік, технік лісового господарства, технік-техно-лог, технолог деревообробки та бухгалтер. Г. має комплекс всіх необхідних житлово-побутових споруд: пральня, пошта, перукарня, АТС, взуттєва майстерня, два магазини, ФАП, клуб, бібліотека, музей, бар-кафе. У 1989 році в Г. налічувалося 800 жит.; 2001 — 915 жит.

 

Глинище — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Баранівка. У 1926 році в Г. налічувалося 73 жит., 17 дворів.

 

Гойч — див. Зелений Гай.

 

Головки (стара назва Голанка) — село, центр сільської ради. До 1923 року у складі Малинської волості Радомисльського повіту. Розташоване за 12 км на південний захід від районного центру та за 1,5 км від однойменної залізничної станції. Поблизу села археологами виявлено три групи давньоруських курганів. Відоме з 1607 року. Його засновниками і власниками були знатні феодали Єльці. У 1648 році в Г. нараховувалося 14 димів. Однак після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького майже всі жителі Г. були винищені поляками чи повтікали за Дніпро. У 1692 році в селі нараховувалося 6 димів. У XIX ст. належало княгині Цецилії Радзивіл, від якої перейшло до родини Миклухо-Маклаїв. На початку XX ст. в селі діяли два вітряних млини, школа грамоти, хлібний магазин. У 1887 році в Г. налічувалося 660 жит.; 1900 — 899 жит., 140 дворів; 1926 — 742 жит.; 1941 — 724 жит. На початку 30-х років в селі було утворено колгосп «Перемога». У роки Великої Вітчизняної війни 200 жителів села боролися з німецькими загарбниками на фронтах та в партизанських загонах, з них 52 загинуло, 165 отримали бойові нагороди. У листопаді 1943 року село було визволено від окупантів. Нині в селі працює загальноосвітня школа, будинок культури, бібліотека, лікарняна амбулаторія, відділення зв’язку, магазин. У 1989 році в Г. налічувалося 520 жит.; 2001 — 399 жит. Уродженцями Г. є: архітектор М.М. Костюченко; письменник П.О. Костюченко (1925-1992); начальник управління міністерства фінансів М.І. Драчук.

 

Головки — залізнична станція на лінії Київ-Ковель. У 1926 році в Г. налічувалося 45 жит., 11 дворів.

 

Горбате Поле — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Головки. У 1926 році в Г.П. налічувалося 46 жит., 8 дворів.

 

Горинь — село, центр сільської ради. Розташоване за 8 км на південний захід від районного центру та за 12 км від залізничної станції Малин. Після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького значна частина жителів села, побоюючись переслідування з боку поляків, була змушена втікати на Лівобережжя. У червні 1650 року в Г. залишилося лише 6 димів. До 1923 року перебувало в складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1900 році в Г. налічувалось 35 жит., 3 двори; 1926 — 172 жит., 33 двори; 1941 — 275 жит., 63 двори. В роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися зі зброєю в руках проти німецьких окупантів, 18 з них не повернулося з фронту. У листопаді 1943 року радянські війська визволили Г. від загарбників. Успіхи місцевого колгоспу у 80-90-ті роки пов’язані з ім’ям його керівника Ю.Д. Вольваха. Нині село є центральною садибою КСГП «Горинське». В ньому діють загальноосвітня школа, клуб, бібліотека, ФАП, магазин, поштове відділення, православна церква (збудована у 1990 році). В Г. у 1989 році налічувалося 180 жит.; 2001 — 170 жит. В селі проживала відома народна цілителька Горпина Федорівна Харченко. Уродженцями Г. є: скульптор, автор пам’ятника М.М. Миклухо-Маклаю у м. Малині П.І. Степаков; ведуча телеканалу «Київ», журналіст А. Астахова.

 

Городець — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувалося поблизу села Малинівка. У 1926 році в Г. налічувалося 57 жит., 11 дворів.

 

Городище — село, входило до складу Українківської сільської ради. З 1976 року знаходиться у складі м. Малин. На території Г. знайдено римські монети II ст. н.е., виявлено древлянське городище та курганний могильник X-XIII ст. Відоме з XVII століття. У 1648 році належало великим землевласникам Єльцям, мало 180 димів. Однак після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького майже всі жителі містечка були винищені поляками чи повтікали за Дніпро. Пізніше належало овруцькому коморнику Антонію Галецькому, потім поміщику Владиславу Ковнацькому, на початку XX ст. — Костянтину Гіжицькому. В Г. діяли водяний та паровий млини. У XVIII ст. існувала церква Пресвятої Богородиці. У 1900 році налічувалося 729 жит., 225 дворів; 1941 — 1480 жит., 434 двори. Сотні жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 87 з них не повернулися додому. 14 листопада 1943 року село було визволено від німецьких загарбників. У 40-50-і роки — центр сільради. У 1951 році в селі відкрито професійно-технічне училище №36. Уродженцем Г. є заслужений вчитель УРСР А.А. Мартинчук.

 

Грабняк — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Баранівка. У 1926 році в Г. налічувалося 41 жит., 8 дворів.

 

Гранітне — селище, центр селищної ради. Розташоване на р. Візні, за 3 км на південний схід від районного центру та за 2 км від залізничної станції Пинязевичі. Виникло в 30-і роки XX століття, як поселення робітників, які розробляли камінь в Пинязевицькому гранітному кар’єрі. У роки Великої Вітчизняної війни на території П. велися кровопролитні бої. У 50-60-ті роки в зв’язку з потребами будівельної індустрії масштаби каменевидобувних робіт значно зросли. Це призвело до збільшення чисельності населення селища, розвитку його соціальної інфраструктури. З 1960 року в результаті злиття селищ Гранкар’єр та Щебзавод цей населений пункт почав носити назву Гранітне, яке підпорядковувалося Українківській сільраді. В березні 1987 року була створена Гранітнянська селищна рада. Нині на території Г. працюють два щебеневі заводи. В селищі діє загальноосвітня школа, будинок культури, бібліотека, лікарняна амбулаторія, дитсадок, лазня, кілька магазинів, комунгосп, лісництво. Г. майже повністю газифіковане і заасфальтоване. У 1989 році в Г. налічувалося 1720 жит.; 2001 — 1631 жит. Уродженцями Г. є: декан Київського університету економіки і технологій транспорту А.Д. Возненко; генеральний директор «Юнігран» С.В. Диняк; викладач Київського педагогічного університету ім. Драгоманова, доктор історичних наук М.А. Журба; генеральний директор спеціалізованого техцентру «Крансервіс» м. Києва ОТ. Назаренко; генеральний директор ТОВ «Ліскомплект» м. Хуст Закарпатської області О.О. Скварчинський.

 

Гранкар’єр — селище, з 1960 року у складі селища Гранітне.

 

Грицькове — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в Г. налічувалося 7 жит., 1 двір.

 

Громадське Болото — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в Г.Б. налічувалося 5 жит., 1 двір.

 

Грузький Лісок — хутір Малинського району Коростенського округу. Тепер у складі села Головки. У 1926 році в Г.Л. налічувалося 79 жит., 15 дворів.

 

Грузький Чагар — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Українка. У 1926 році в Г.Ч. налічувалося 18 жит., 3 двори.

 

Гуска (стара назва Гусківка) — село, підпорядковане Дібрівській сільській раді. Засноване на початку XIX ст. як слобода. Належало поміщиці Маріанні Вільчинській. До 1923 року у складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. У 1899 році в Г. налічувалося 320 жит., 47 дворів; 1911 — 390 жит., 52 двори; 1926 — 439 жит., 86 дворів; 1941 — 311 жит., 83 двори. В роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися зі зброєю в руках проти німецьких окупантів, більшість з них не повернулися з фронту. У листопаді 1943 року радянські війська визволили Г. від загарбників. У 1989 році в Г. налічувалося 115 жит.; 2001 — 70 жит.

 

Гута-Генріхівка — див. Гутянське.

 

Гута-Логанівська — село, підпорядковане Горинській сільській раді. До 1923 року в складі Малинської волості Радомисльського повіту. Розташоване на правому березі р. Ірша. Відоме з XVII ст. На початку XX ст. в селі діяли школа грамоти, 2 водяні млини, смолокурний завод. У 1850 році в Г.Л. налічувалося 90 жит.; 1900 — 415 жит., 52 двори.; 1926 — 208 жит., 47 дворів; 1941 — 524 жит., 137 дворів. У 30-і роки в селі було створено колгосп. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, більшість з них не повернулися додому. У листопаді 1943 року село визволено від окупантів. В селі діють ФАП, магазин. У 1989 році в Г.Л. налічувалося 250 жит.; 2001 — 192 жит.

 

Гута-Юстинівська — див. Устинівка.

 

Гутянське (до 1946 — Гута-Генріхівка) — село, підпорядковане Йосипівській сільській раді. Засноване у 1842 році поміщиком Генріхом Богдановичем як слобода при новозаснованому склоробному заводі. Першими мешканцями Г. були селяни, переселені поміщиком із сусіднього села Липляни. У 1873 році, за розподільним актом, Г. перейшло до поміщика Казимира Богдановича. У 1910 році частина поміщицьких земель (210 дес.) придбана місцевим селянським товариством. До 1923 року в складі Татарновицької волості Овруцького повіту. У 1899 році в Г. налічувалося 350 жит., 53 двори; 1926 — 364 жит., 80 дворів; 1941 — 315 жит., 82 двори. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, більшість з них не повернулися додому. Село визволено від окупантів в листопаді 1943 року. До 60-х років існувало як хутір. Нині в Г. діють магазин, клуб, бібліотека. У 1989 році в Г. налічувалося 196 жит.; 2001 — 143 жит.

 

Діброва — село, центр сільської ради. До 1923 року в складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. Розташоване за 17 км від районного центру та за 18 км від залізничної станції Малин. Відоме з XVII ст. Церква Олександра Невського, дерев’яна, збудована у 1883 році. Однокласна церковно-парафіяльна школа відкрита у 1891 році. У 1899 році в Д. налічувалося 1184 жит., 211 дворів; 1911 — 1234 жит., 206 дворів; 1926 — 1649 жит., 799 дворів; 1941 — 759 жит., 186 дворів. 115 жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 69 з них не повернулися додому, 79 отримали бойові нагороди. Село визволено від окупантів в листопаді 1943 року. Нині в Д. діють СВК «Зоря Полісся» та СФГ «Дібрівське». В селі працюють загальноосвітня школа, бібліотека, ФАП, магазин, поштове відділення, відкрита православна церква. У 1989 році в Д. налічувалося 514 жит.; 2001 — 451 жит. Уродженцем села є відомий поет і журналіст М. Федоренко.

 

Дружне (стара назва Поліське) — село, підпорядковане Ново-Вороб’ївській сільській раді. Відоме з 30-х років XX ст. як хутір. В селі працює магазин. У 1989 році в Д. налічувалось 54 жит.; 2001 — 30 жит.

 

Дубрівка — див. Нова Рутвянка.

 

Дуброва — хутір Малинського району Коростенської округи. Не існує. Підпорядковувався Ворсівській сільській раді. У 1926 році в Д. налічувалося 33 жит., 4 двори.

 

Дуброва при Візниці — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в Д.В. налічувалося 5 жит., 1 двір.

 

Єлівка (Елівка) — село, підпорядковане Горинській сільській раді. Розташоване на правому березі р. Здрівля. Відоме з початку ХХ ст. як колонія. До 1923 року перебувало у складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1887 році в Є. налічувалося 209 жит.; 1926 — 219 жит., 46 дворів. В роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом на фронтах, 11 з них загинуло. Визволено від окупантів в листопаді 1943 року. В 40-50-і роки — центр сільради. Нині в Є. діють магазин, клуб, пилорами. У 1989 році в Є. налічувалося 72 жит.; 2001 — 63 жит.

 

Жабоч — село, підпорядковане Іванівській сільській раді. У 1900 році в Ж. налічувалося 145 жит., 22 двори; 1926 — 142 жит., 27 дворів; 1941 — 136 жит., 39 дворів. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 9 з них не повернулися додому. Визволено від німецьких окупантів в листопаді 1943 року. У 1989 році в Ж. налічувалося 72 жит.; 2001 — 45 жит.

 

Жовтневе (стара назва Жовтень) — село, підпорядковане Головківській сільській раді. Засноване у 30-х роках і існувало до 50-х років як хутір. Нині в селі діють магазин, церква (збудована у 1947 році). У 1989 році в Ж. налічувалося 175 жит, 2001 — 105 жит.

 

Забране — село, підпорядковане Луківській сільській раді. Засноване у 1934 році в результаті об’єднання хуторів. У 1941 році в З. налічувалося 334 жит., 76 дворів. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом на фронтах, ільшість з них загинули. Визволено від окупантів у листопаді 1943 року. В пам’ять про загиблих односельців та воїнів-визволителів у 1995 році споруджено пам’ятний знак. В селі працюють клуб, ФАП. Діють СФГ «Простір» та СФГ «Марко на полі». У 1989 році в 3. налічувалося 187 жит.; 2001 — 161 жит. Уродженцем 3. є народний депутат України, голова Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України В.М. Стретович.

 

Загребля — село, підпорядковане Барвінківській сільській раді. Відоме з початку XX ст. і існувало як хутір до 60-х років. У 1941 році в 3. налічувалося 610 жит., 150 дворів. Сотні жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, більшість з них загинуло. 3. визволено від окупантів у листопаді 1943 року. В селі працює магазин. У 1989 році в 3. налічувалося 153 жит.; 2001 — 117 жит.

 

Заліски (до 1946 року — Заліське) — село, підпорядковане Скуратівській сільській раді. Засноване наприкінці XIX ст. як хутір. У 1926 році в 3. налічувалося 446 жит.; 1941 — 305 жит. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, більшість з них не повернулися додому. 3. визволене від окупантів у листопаді 1943 року. У 1989 році в 3. налічувалося 117 жит.; 2001 — 76 жит.

 

Зарічка — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Баранівка. У 1926 році в 3. налічувалося 63 жит., 12 дворів.

 

Заріччя — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в 3. налічувалося 32 жит., 6 дворів.

 

За Селом — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Баранівка. У 1926 році в 3.С. налічувалося 47 жит., 8 дворів.

 

Звіздаль — річка у Малинському і Народицькому районах. Права притока р. Уж. Довжина 32 км, площа басейну 440 кв. км. Бере початок поблизу села Недашки.

 

Здрівля — права притока р. Ірша. Починається поблизу села Устинівка, впадає в р. Іршу навпроти міста Малина. Довжина 21 км.

 

Здрівля (попередня назва Слобода Здрівля) — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1887 році в 3. налічувалося 46 жит.; 1926 — 8 жит., 1 двір.

 

Здрівля — хутір (польськ.) Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Єлівка. У 1926 році в 3. налічувалося 78 жит., 12 дворів.

 

Зелений Гай (стара назва Гойч) — село, підпорядковане Недашківській сільській раді. Засноване у XIX ст. як хутір. До 1923 року у складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. У 1899 році в З.П налічувалося 81 жит., 16 дворів; 1911 — 105 жит., 14 дворів; 1926 — 74 жит., 18 дворів; 1941 — 73 жит., 46 дворів; 1989 — 28 жит.; 2001 — 19 жит.

 

Зибин — село, підпорядковане Ворсівській сільській раді Засноване на початку XX століття і існувало як хутір до 60-х років. У 1926 році в З. налічувалося 133 жит., 26 дворів; 1941 — 256 жит., 63 двори. У листопаді 1943 року під час визволення села від окупантів тут проходили запеклі бої. В пам’ять про загиблих радянських воїнів на братській могилі встановлено обеліск. У 1989 році в З. налічувалося 76 жит.; 2001 — 54 жит.

 

Зибинка — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в З. налічувалося 16 жит., 9 дворів.

 

Іванівка — див. Привітне.

 

Іванівка (до 1946 року — Янівка) — село, центр сільської ради, розташоване в долині р. Візні за 18 км від райцентру і 22 км від залізничної станції Малин. Сільраді підпорядковані села Жобоч, Рубанка, Нянівка. На місці І. люди жили ще в період кам’яного віку, про що свідчать чисельні знахідки кам’яних знарядь праці. Село відоме з XVII ст. На початку XX ст. в І. проживало 778 жителів у 152 дворах. В селі діяли православна церква, однокласна церковно-парафіяльна школа, 4 кузні, хлібний магазин, корчма, пожежний обоз. Церква Різдва Богородиці, дерев’яна, час будівництва не відомий. У 1905 році лісопромисловець Ш. Зіндер побудував біля І. лісопильний завод, а згодом млин-питель. У 1920 році в І. створено комітет незаможних селян, через два роки — сільське споживче товариство. У 1921 році утворена Іванівська сільська рада в складі Потіївського району. У 1929 році бідняки села об’єдналися в батрацьку комуну ім. Леніна, яка у 1932 році була реорганізована в колгосп ім. Першого травня. Через два роки в селі виникло ще одне колективне сільгосппідприємство — ім. Косіора. У роки Великої Вітчизняної війни 161 житель села воював на фронтах, з них 84 загинуло, 25 нагороджено орденами і медалями. 12 листопада 1943 року І. була визволена від загарбників. З 1962 року Іванівська сільрада перейшла до Малинського району. В селі розміщено адмінприміщення, сільський будинок культури, бібліотека, загальноосвітня школа, ФАП, два магазини. І. — центральна садиба СФГ «Лідія». У 1958 році в І. налічувалося 715 жит.; 1970 — 857 жит.; 1980 — 444 жит.; 1989 — 377 жит.; 2001 — 330 жит. Багато уродженців села стали відомими людьми. У 1972 році в І. встановлено меморіальну дошку на будинку, де народився Сила Мусійович Міщенко — активний учасник громадянської війни, генерал-майор, начальник курсів Військової академії в Москві. Репресований у 1938 році. В І. народився І.М. Майєргойз (1908-1975) — доктор географічних наук, професор Московського університету, голова комісії з географії промисловості у Московському філіалі Географічного товариства СРСР.

 

Ігнатівка — слобода Нововороб’ївської волості Овруцького повіту. Не існує. У 1899 році в І. налічувалося 75 жит., 15 дворів; 1911 — 219 жит., 31 двір.

 

Ірша — річка у Червоноармійському, Володарсько-Волинському, Коростенському і Малинському районах, частково — Київській області, ліва притока р. Тетерів. Довжина 136 км, площа басейну 3070 кв. км. Бере початок на південь від села Івановичі. Споруджено водосховища: Іршанське, Дворищанське, Малинське.

 

Йосипівка (до 1946 року — Юзефівка) — село, центр сільської ради. Розташоване за 25 км на північний захід від районного центру та за 1,5 км від залізничного роз’їзду Йосипівка. Сільраді підпорядковані села Будницьке, Гутянське та Липляни. Й. заснована у XVI ст. У листопаді 1861 року жителі села повстали проти грабіжницької царської земельної реформи. Народний виступ був жорстоко придушений військами. Багато жителів села, особливо з числа малоземельних селян, працювали на будівництві залізниці Київ- Ковель (1901 рік). На початку XX століття в селі діяла церковно-приходська школа з одним вчителем. У 1921 році в Й. створено сільвиконком, який очолив Ю. Лукаш. В селі також діяв комітет незаможних селян (КНС). У 1922 році утворено Й. сільраду у складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1926 році в Й. налічувалося 983 жит., 220 дворів. На базі КНС в березні 1929 року було організовано перший колгосп, в який об’єдналося 24 бідняцьких господарства. З числа партійних активістів створюється група під назвою «Червона мітла», яка проводила розкуркулення заможних селян і їх майно забирали в колгосп. Страшною бідою для жителів села був голодомор 1932-1933 років, жертвами якого стали як дорослі, так і діти. Не обминули Й. і політичні репресії. В селі було репресовано 20 сімей, з них в рідні краї повернулося лише двоє. В роки Великої Вітчизняної війни 180 жителів села воювали з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах, з них 92 загинули, 132 нагороджені орденами і медалями. В районі села діяли партизанські загони з’єднань М.І. Наумова і С.Ф. Малікова, яким населення надавало всебічну допомогу. Керівники місцевої підпільної організації І. Ковальчук, Касимчук та Панько були страчені окупантами. Під час визволення нашого краю від загарбників під Й. точилися жорстокі танкові бої. В одному з них героїчно загинув командир артбатареї старший лейтенант О.П. Єгоров (1910-1943), якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В повоєнні роки місцевий колгосп носив символічну назву «Нове життя», а з 1956 року — «Молода гвардія». Через три роки це господарство об’єдналося з липлянським під назвою «XXI партз’їзд» з центральною садибою в Й. У 1971 році йосипівський колгосп був об’єднаний з колгоспом «Перемога» смт. Чоповичі в радгосп «Чоповицький», а з вересня 1984 року йосипівське господарство знову стало самостійним під назвою радгосп «Йосипівський». Потім господарство носило назву СВАТ «Йосипівське» (з 1998 року). Нині це СФГ «Йосипівське» — одне з найкращих сільськогосподарських підприємств району. В селі діють два магазини, загальньоосвітня школа, лікарняна амбулаторія, клуб, бібліотека, православна церква. У 1959 році в Й. налічувалося 984 жит.; 1970 — 797 жит.; 1980 — 560 жит.; 1989 — 563 жит.; 2001 — 502 жит. Уродженцем Й. є директор ТОВ «Енігма» м. Києва Л.М. Бойко.

 

Кам’янка — село, що входить до складу Скуратівської сільської ради. Відоме з XVII ст. Його назва скоріше за все походить від назви річки Кам’янка, що протікає селом. У 1629 році мало статус містечка, належало княгині Л. Радзівілл. У 1648 році в К. знаходилося 30 димів, вона була власністю Єльців. Після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького майже всі жителі села були винищені поляками чи повтікали за Дніпро. У 1691 році в К. залишилося лише 4 дими. На початку XX ст. в селі діяли церковно-приходська школа, магазин, 4 кузні. У 1920 році в К. організовано комітет незаможних селян, в 30-і роки колгосп. Десятки жителів села боролися з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни, в партизанських загонах, 57 з них загинули. У 1989 році в К. налічувалося 321 жит.; 2001 — 243 жит.

 

Кам’янка — річка у Коростенському, Малинському і Народицькому районах, права притока р. Уж (басейн Прип’яті). Довжина 40 км, площа басейну 266 кв. км. Бере початок на південь від села Мединівки в межах Поліської низовини. К. — водоприймач осушувальної системи.

 

Квітневе (до 1963 року — Сталінка) — село, що входить до складу Головківської сільської ради. Відоме з 30-х років XX ст. як хутір. Нині тут працюють магазин та клуб. У 1989 році в К. налічувалося 161 жит.; 2001 — 76 жит.

 

Клітня — село, підпорядковане Будовороб’ївській сільській раді. Поблизу села виявлено поселення періоду бронзового віку. Засноване в XIX ст. як слобода. На початку XX ст. тут діяв млин. У 1911 році в К. налічувалося 379 жит., 36 дворів; 1926 — 369 жит., 81 двір; 1931 — 791 жит. У 20-30-і роки в селі діяла польська національна сільрада. На початку 30-х років тут було створено колгосп ім. Ланцуцького. У 1937-1938 роках господарство очолював Безносько, після нього — Содоль. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села стали воїнами Червоної Армії та учасниками партизанських загонів, 35 з них загинуло. В 40-50-і роки — центр сільради. В повоєнні роки клітнянський колгосп увійшов до складу будовороб’їського на правах виробничого підрозділу. У 1959 році в К. налічувалося 341 жит.; 1989 — 95 жит.; 2001 — 94 жит.

 

Ксаверів — село, центр сільської ради. Розташоване за 30 км на північний захід від районного центру. На карті України, складеній Бопланом в середині XVII ст., К. позначений нарівні з такими великими містами Волині, як Житомир, Овруч, Радомишль. У 30-і роки XVII ст. ми маємо перші письмові згадки про К., який тоді в офіційних документах згадувався як містечко. У 1634 році польський король Владислав IV, зважаючи на швидке зростання кількості населення К., а також на прохання його власника Ігнатія Єльця, надав містечку Магдебурзьке право. Цим же королівським указом в К. дозволялося двічі на тиждень (в понеділок і п’ятницю) проводити ярмарки. В середині 70-х років XVII ст. в К. проживало близько 300 жит. Переважну більшість населення складали українці. Поряд з ними в містечку проживало 73 євреї та кілька десятків поляків. Неподалік від ратуші в центрі містечка стояла дерев’яна церква, збудована на початку XVII ст. в ім’я Архангела Михаїла. В районі К. у 1750 році активно діяв гайдамацький загін під керівництвом І. Подоляки, який наводив жах на місцевих багатіїв. У 1797 році містечко було включено до складу Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту Волинської губернії. У К. виникли винокурний та пивзаводи, діяло 5 парових млинів. Дальшого розвитку набули кустарні промисли, зокрема обробка шкіри та виготовлення збруї. Особливо славилося містечко своїм ярмарком, який проводився 15 числа щомісяця. Поліпшенню торгівлі сприяло будівництво у 1914 році дерев’яного моста через р. Кам’янку. У 1865 році у К. було відкрите однокласне сільське училище. У 1912 році при училищі відкрилася безкоштовна народна бібліотека. У 1870 році у К. налічувався 401 житель. На початку XX ст. тут вже було 206 дво рів, в яких проживало 1520 жит. У перші пореволюційні роки К. входив до складу Овруцького повіту, а з 1923 року — Базарського району Волинської губернії. На початку 20-х років селянська біднота об’єдналася в комітет незаможних селян. У К. працювало близько 50 приватних магазинчиків і лавок. Тут діяв осередок «Просвіти», який активно співробітничав з товариством єврейської культури під назвою «Культурна ліга». Вже у 1930-1932 роках більшість селян були об’єднані в колгоспи «Червоний партизан», «Нове життя», «Згода», ім. Бессарабського полку. В 30-і роки у К. діяли клуб і бібліотека, два аматорські єврейські оркестри, самодіяльний драматичний колектив. 120 ксаверівців брали участь у Великій Вітчизняній війні, 80 з них не повернулося з поля бою. 40 жителів села було нагороджено орденами та медалями. Уродженець села лейтенант Іван Степанович Заклюка за мужність і героїзм, проявлений в боях з гітлерівцями, був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. В період окупації загарбники вчинили масовий розстріл євреїв. 14 листопада 1943 року, воїни 280-ї стрілецької дивізії принесли ксаверівцям довгождане визволення з німецької неволі. В ході боїв за К. загинуло та померло від ран близько 400 бійців. У 1958 році Базарський район був ліквідований і К. увійшов до складу Малинського району. Три ксаверівських колгоспи об’єдналися в одне господарство під назвою «XX партз’їзд». У грудні 1983 року скуратівський колгосп ім. Котовського було розукрупнено на три господарства, одне з них — колгосп ім. Калініна з центральною садибою в К. Нині К. — центральна садиба СФГ «Обрій». В селі діють комплекс школа-сад, ФАП, бібліотека. У 1989 році у К. налічувалося 464 жит.; 2001 — 433 жит. Уродженцями села є: директор благодійного фонду «Від щирого серця» О.В. Присяжнюк; генерал-майор, перший заступник прокурора Черкаської області, державний радник III класу В.П. Комарчук.

 

Коренівка (стара назва — Товстий Корінь) — село, входило до складу Ворсівської сільської ради. Відоме з XIX століття і існувало до 60-х років XX століття як хутір. Зняте з обліку в 1985 році.

 

Королівка — село, підпорядковане Ворсівській сільській раді. Відоме з XVIII ст. як польська колонія. В К. діяло рудницьке селянське виробництво. У 1920 році відкрита єдина трудова школа, в якій навчалося 39 дітей. У 30-і роки тут був створений колгосп. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом, 6 з них загинули. У 1989 році в К. налічувалося 34 жит.; 2001 — 24 жит.

 

Крупське (стара назва — хутір Крупської) — село, підпорядковане Старовороб’ївській сільській раді. Відоме у 20-60-і роки як хутір. У 1989 році в К. налічувалося 84 жит.; 2001 — 57 жит.

 

Крушники — село, підпорядковане Шевченківській сільській раді. Відоме з XIX століття і проіснувало до 60-х років XX століття як хутір. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села воювали з ворогом, більшість з них не повернулися додому. У листопаді 1943 року село було визволено від загарбників. В пам’ять про воїнів-визволителів на братській могилі встановлено обеліск. У 1989 році в К. налічувалося 153 жит.; 2001 — 112 жит.

 

Кутище (стара назва — Полісся) — село, підпорядковане Шевченківській сільській раді. Утворилося на початку XX ст. і проіснувало як хутір до середини 60-х років. В селі працюють магазин, клуб. У 1989 році в К. налічувалося 74 жит.; 2001 — 59 жит.

 

Липляни (в середньовічних документах також мало назву Великі Липляни, Старі Липляни) — село, входить до складу Йосипівської сільської ради. Відоме з XVI ст. На початку XX ст. в селі нараховувалося 30 дворів, де проживало 150 жит. З 1913 року в Л. діяло однокласне земське початкове училище, Михайлівська церква, працював великий водяний млин. У 1922 році утворена Липлянська сільрада в складі Чоповицького району. У 1926 році в Л. налічувалося 386 жит., 80 дворів. На початку 30-х років в Л. було організовано колгосп під назвою «13 річчя Жовтня». В цей період в селі було збудовано приміщення початкової школи. Жителям Л. довелося пережити і голодомор, і тяжкі роки репресій. Десятки сімей були розкуркулені і вивезені з села. У роки Великої Вітчизняної війни більше як 150 жителів Л. стали бійцями Червоної Армії та партизанами, 124 з них загинули. Понад 20 юнаків і дівчат були забрані до Німеччини на примусові роботи. В листопаді-грудні 1943 року поблизу села розгорілися жорстокі бої. Близько 100 воїнів-визволителів 149-ї стрілецької дивізії загинули тут в ці дні. З 1954 року Липлянська сільрада ліквідована і село ввійшло до складу Йоси-івської сільради. Через п’ять років липлянський колгосп був приєднаний до йосипівського. З 1984 року Л. на правах виробничої бригади входять до складу радгоспу «Йосипівський». Нині в селі діють клуб, бібліотека, магазин, ФАП. У 1959 році в Л. налічувалося 823 жит.; 1970 — 619 жит.; 1980 — 474 жит.; 1989 — 367 жит.; 2001 — 264 жит. Уродженцями села є: генерал-полковник І.С. Олексійчук; кандидат технічних наук П.І. Боржницький; викладач Київського національного університету ім Шевченка Б.Ю. Лещенко; проректор з міжнародних зв’язків Національного аграрного університету В.П. Каленський.

 

Лідівка — село, підпорядковане Головківській сільській раді. Село відоме з другої половини XIX ст. як німецька колонія. У 1959 році в Л. налічувалося 180 жит.; 1970 — 109 жит.; 1980 — 46 жит.; 1989 — 25 жит.; 2001 — 8 жит.

 

Лісна Колона (стара назва — Лісна Колонія) — село, підпорядковане Дібрівській сільській раді Засноване у другій половині XIX ст. як німецька колонія. На початку XX ст. в Л.К. діяв паровий млин. У 1911 році в Л.К. налічувалося 150 жит., 30 дворів; 1926 — 386 жит., 80 дворів. У 1929 році тут організовано колгосп «Комсомолець». До села було звезено з хуторів 19 господарств. У роки Великої Вітчизняної війни біля 100 жителів села стали воїнами Червоної Армії та партизанами, 19 з них не повернулися додому. 13 листопада 1943 року Л.К. було визволено від загарбників.У 1974 році лісноколонське господарство було приєднане до дібрівського колгоспу «Зоря Полісся». Через 14 років воно знову стало самостійним господарством під назвою «Комунар», яке зараз носить назву СВК «Лісноколонський». Нині в селі працюють лікарняна амбулаторія, клуб, бібліотека, магазин. У 1989 році в Л.К. налічувалося 174 жит.; 2001 — 149 жит.

 

Лісове (до 1963 року — Бабина Лоза) — село, підпорядковане Головківській сільській раді. Відоме з XVI століття. За переказами старожилів, його назва пов’язана з татарськими набігами на українські землі. Під час одного з таких набігів майже всі жителі села були захоплені в полон чи вбиті, лише одна жінка заховалася у високій лозі поблизу села. У 30-і роки XX ст. в селі був створений колгосп. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів Л. боролися з загарбниками, більшість з них загинули. Відступаючи з села, окупанти спалили його повністю. У 70-і роки місцевий колгосп був приєднаний до головківського господарства на правах виробничого підрозділу. У 1989 році в Л. налічувалося 68 жит.; 2001 — 29 жит.

 

Луки (до 1946 року — Дерманка) — село, центр сільської ради. Сільраді підпорядковані села Буки, Бучки, Забране, Сичівка. Відоме з XVIII ст. У 90-і роки XIX ст. в Л. діяла початкова школа. У 30-ті роки XX ст. в селі створено колгосп. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, 63 з них загинули. 14 листопада 1943 року село визволене від загарбників. У 70-80-і роки Л. були центральною садибою колгоспу «Правда», потім колективного сільськогосподарського підприємства «Луківське», нині — СТОВ «Луки». В селі діють загальноосвітня школа ступенів, медпункт, будинок культури, бібліотека, магазин. У 1959 році в Л. налічувалося 569 жит.; 1970 — 458 жит.; 1980 — 421 жит.; 1989- 383 жит.; 2001 — 345 жит. Уродженцеми села є: начальник Київської обласної податкової інспекції В.П. Сичевський; референт народного депутата Савицького, бізнесмен М.В. Сиченко.

 

Лумля (стара назва — Славів) — село, підпорядковане Малинівській сільській раді. Назва села походить найвірогідніше від назви р. Лумля (Ломля), яка протікає на його території. Перша згадка про Л. відноситься до початку XVII ст. У 1648 році село належало Єльцям, в ньому проживало 16 жит. На початку XX ст. в селі діяв млин. В період революції 1905-1907 років лумлянці розгромили панську економію. їх виступ був жорстоко придушений каральним загоном. У роки громадянської війни жителі села приймали активну участь у повстанні проти німців (1918). Наприкінці 1920 року в Л. було створено комітет незаможних селян. У 1926 році в Л. налічувалося 1061 жит., 545 дворів. В Л. діяли школа, клуб, православна церква. На початку 30-х років в Л. було створено два колгоспи. У роки Великої Вітчизняної війни більше 100 жителів села були учасниками бойових дій, з них 56 загинуло. В селі діяла підпільна група, що підтримувала зв’язок з малинським підпіллям. Від рук окупантів загинули керівники лумлянського підпілля — П. Кухаренко та М. Скуратівський. Відступаючи з села, фашисти спалили 120 будівель. У 40-50-і роки — центр сільради. Нині лумлянська бригада входить до складу ПОСП «Малинівське», тут діють загальноосвітня школа, ФАП, магазин. У 1958 році в Л. налічувалося 720 жит.; 1970 — 647 жит.; 1989 — 441 жит.; 2001 — 312 жит. Уродженцем села є керуючий філією Національного банку України А.І. Степаненко.

 

Любовичі (згадується також під назвою Любановичі) — село, центр сільської ради, розташоване за 10 км від райцентру, за 9 км від залізничної станції Малин. Сільраді підпорядковані села Білий Берег, Новоселиця, Стасева, Ялцівка. Село відоме з початку XVII ст. У 1648 році в Л. було 40 димів, більшість з яких належала великим землевласникам Єльцям. В період гайдамаччини любовичани приєдналися до повсталих і розгромили поміщицький маєток, завдавши шкоди поміщикові Любнишевському на суму 649 злотих. У 1784 році селі проживало 302 жит., у 1878 році — 649 жит.; 1900 — 900 жит. В цей час в селі діяли школа грамоти, хлібний магазин, лавка. У 1914 році в знак протесту проти війни селяни і солдати запасу розгромили лісну контору купців Я. Рабіновича та Етінгера і маєток поміщика С.В. Глінки. У 1931 році в Л. організовано колгосп «Перемога». У 30-ті роки в Л. діяла 7-річна школа, перший випуск якої відбувся у 1934 році. 176 жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, з них 143 загинуло на фронтах, 95 жителів села удостоєні бойових нагород. Відступаючи з села, окупанти спалили 167 будівель. 12 листопада 1943 року село було визволено від німецько-фашистських загарбників. У повоєнні роки в Л. збудовано нові корівники, пилораму. Зведено приміщення школи, будинок культури, ФАП, магазини, контору господарства і будинок сільради. Нині в селі діють ПОСП ім. Чкалова, загальноосвітня школа, ФАП, будинок культури, бібліотека, магазин. У 1959 році в Л. налічувалося 1231 жит.; 1970 — 1036 жит.; 1989- 698 жит.; 2001 — 518 жит.

 

Малин — місто обласного значення, районний центр. Розташований у північно-східній частині області на р. Ірша за 103 км від обласного центру. М. має залізничний вузол, автостанцію. На території М. у VIII-IХст. існувало укріплене стародавнє городище — древлянський град. Вважається, що назва міста пов’язана з іменем князя Мала — легендарної особи часів Київської Русі, який очолив повстання древлян проти сваволі київського князя Ігоря (945 рік). У ХII-ХIII ст. малинська фортеця була невеликим замком Київської Русі, тут існувало залізорудне виробництво. У 1136 році київські князі подарували М. Десятинній церкві. У ХIII ст. в результаті монголо-татарської навали місто зазнало чимало руйнувань. Проте малинське городище відновило свою діяльність через деякий час, очевидно не пізніше XV ст. У XVI ст. існувала Малинська волость, яка у 1545 році входила до Овруцького повіту. Власниками М. в цей час були магнати Немиричі. У 1571 році містечко придбав у свою власність Д. Єлець, мечник (оружейник) київський, а потім місто перейшло до його сина Теодора. Напередодні Визвольної війни українського народу під приводом Б. Хмельницького М. являв собою містечко у 40 дворів. У 1649 році М. був звільнений від польської шляхти козацьким загоном на чолі з полковником Натальчичем і сотником Горностаєм. М. став містечком Київського полку. Після завершення війни, боючись переслідування з боку поляків, значна частина жителів М. пішла за Дніпро. У 1691 році в ньому було лише 7 дворів. Волелюбні жителі М. брали активну участь в гайдамацькому русі, який досяг свого апогею в роки Коліївщини. В районі містечка діяв гайдамацький загін під керівництвом І.Бондаренка. У 1784 році в М. проживало 400 жит., діяла православна дерев’яна церква та римо-католицький костел. У 1797 році М. став містечком Радомишльського повіту Київської губернії. В середині 40-х років XIX ст. в М. нараховувалося 268 дворів, діяли кустарний залізоливарний завод, два млини, щорічно проводився ярмарок. Після реформи 1861 року значно прискорився промисловий розвиток М. В містечку на початку 60-х років працювали шкіряний та винокурний заводи, діяло 40 крамниць, було відкрито однокласне народне училище. У 1868 році розпочав роботу невеликий чавуноливарний завод, а у 1873 році на його місці засновано паперову фабрику, яка в короткі строки стала однією з найбільших країні. З 1866 року М. — волосний центр. У 1876 році тут налічувалося 2726 жит., 289 дворів. Із культових споруд діяли православна церква, три єврейські синагоги, римо-католицький костьол. Славною сторінкою історії М. було відвідування містечка у 1886-1887 роках видатним вченим-енциклопедистом і мандрівником М.М. Миклухою-Маклаєм, який приїздив до матері, що володіла малинським маєтком. На рубежі ХIХ-ХХст. в М. проживало 4256 жит. Крім паперової фабрики діяли шкіряний, цегельний та пивоварний заводи, паровий млин, вітряк, 4 кузні, 2 майстерні гнутих меблів, механічні майстерні по ремонту сільгоспінвентаря. Було відкрито дільничну лікарню, народну бібліотеку, приватний кінематограф, аптеку, школу для глухонімих дітей, одну з небагатьох в Україні. Важливим фактором економічного прискорення стало прокладання у 1902 році біля М. залізниці. У роки першої російської революції в М. пройшли страйки папірників, які виступали як з економічними, так і політичними вимогами. В часи революції та громадянської війни М. опинився в епіцентрі бойових дій, що точилися в Україні, неодноразово переходив з рук в руки. У 1923-1924-х роках М. — окружний центр Київської губернії. В цей час населення містечка становило 7426 жит. У другій половині 20-х років в М. проведено реконструкцію паперової фабрики, виникає цілий ряд промислових артілей, відновлює роботу меблева фабрика, була збудована електростанція. Діють 2 семирічні і чотирирічна сільськогосподарська школи, педтехнікум, районний Будинок культури, бібліотека, кінотеатр, робітничий клуб. У квітні 1932 року Vалинська сільрада була перетворена на міську. В цей час в М. проживало 5582 жит. У вересні 1937 року при утворенні Житомирської області Малинський район було включено до її складу. У 1938 році М. віднесено до категорій міст районного підпорядкування. У 30-і роки в місті діяли 4 денні школи, школа робітничої молоді, медична школа, 6 дитсадків. 1400 жителів М. стали учасниками Великої Вітчизняної війни, 530 з них загинули, сотні малинчан нагороджені орденами і медалями. Близько тисячі воїнів, партизанів, підпільників полягли в оборонних і наступальних боях за М. Уродженцям міста Б.Л. Кузнєцову та Н.П. Грищенку за героїзм було присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. В період фашистської окупації в М. протягом 630 днів діяло партійно-комсомольське підпілля, керівники якого П.А. Тараскін та Н.І. Сосніна посмертно також були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. 12 листопада 1943 року М. в ході Київської операції був визволений від німецько-фашистських загарбників. В боях за місто особливо відзначилися 226-а Глухівсько-Київсь-ка, 112-а стрілецька дивізії та 4-й гвардійський кантемирівський танковий корпус під командуванням генерал-лейтенанта П.П. Полубоярова. У 1972 році в пам’ять про загиблих у роки Великої Вітчизняної війни в міському парку насипаний курган Безсмертя, а у травні 1984 року урочисто відкрито меморіал героїв Малинського підпілля. В середині 70-х років в міську смугу були включено село Городище та частина території Слобідської і Малинівської сільрад. У 50-80-і роки значно виріс промисловий потенціал міста, зміцнилася сфера освіти, культури, медицини, торгівлі, була створена розгалужена комунальна інфраструктура. М. зайняв чільне місце серед найбільш розвинутих населених пунктів Житомирщини. Корінної реконструкції зазнала паперова фабрика, утворені дослідно-експерементальний, овочесушильний, молоко та хлібзаводи, завод «Прожектор» та швейна фабрика. З 1968 року в М. почав діяти водопровід, місто було газифіковане зрідженим газом, збудовано триповерховий готель. Наприкінці 70-х років завершено роботи по спорудженню водосховища. В місті діяли 6 загальноосвітніх шкіл та школа робітничої молоді, Будинок піонерів, станції юних техніків та натуралістів, профтехучилище, Будинок культури, відкрито музичну школу. За трудові досягнення багато малинчан отримали урядові нагороди, в тому числі директор паперової фабрики В.М. Неманихін та різальниця бобін О.П. Захлівна удостоєні звання Героя Соціалістичної праці, директор СШ №1 А.Г. Сісевич, вчителі СШ №3 Т.Я. Яремчук та Ф.К. Бабак — Заслуженого вчителя УРСР, керівник народної капели бандуристів І.С. Кривенчук — Заслуженого працівника культури УРСР, завідувач районним відділом культури В.І. Недашківський та керівник дитячої капели бандуристів «Веснянка» С.І. Майданович — Заслуженого працівника культури України, хірург райлікарні М.М. Ричкова — Заслуженого лікаря УРСР. Після здобуття Україною незалежності більшість промислових підприємств міста розширили своє виробництво, вдосконалюється діяльність комунальних підприємств, відбулися якісні зміни в розвитку гуманітарної сфери. У 2003 році постановою Верховної Ради України М. надано статус міста обласного значення. У 1989 року в М. налічувалося 29708 жит.; 2001 — 28150 жит. Уродженцями М. є багато відомих людей, серед них полководці Великої Вітчизняної війни генерали Ф.А. Мельниченко та А.І. Канюка, доктор медичних наук, професор Ю.Й. Бернацький, доктор фізико-математичних наук, академік, директор Інституту математики АН України A.M. Самойленко, доктори історичних наук Л.Ю. Беренштейн та Ю.С. Скороход, доктор філологічних наук, мовознавець Ю.О. Карпенко, доктор технічних наук, професор М.С. Левін, відомий єврейський письменник та дослідник хасидизму С.-А. Городецький (1871р.н.), єврейський композитор Д. Новаковський, відомий громадський діяч, дружина президента Ізраїлю Бен-Цві Р. Янаїт, літературознавець та громадський діяч В.С. Бойко (1893-1938), мистецтвознавець В.Н. Вайсблат, український та російський оперний співак Л.М. Вернигора, видатний письмензаїк Є. Камінський (1884-1958), єврейський поет П.Н. Киричанський (1921-1986).

 

Малинівка — село, центр сільської ради, розташоване за 3 км від райцентру. Сільраді підпорядковані села Лумля, Різня, Юрівка. Село відоме з середини ХIХст., коли тут була заснована німецька колонія «Малиндорф». Після від’їзду німецьких сімей на родючі землі Поволжя на їх місці поселилися переселенці з Чехії. У 1887 році в М. проживало 493 жителі, які займалися в основному сільським господарством. Напередодні першої світової війни у зв’язку із загостренням російсько-німецьких відносин відбулися зміни німецької назви «Малиндорф» на українську — Малинівка. В середині 20-х років XX ст. в селі була створена чеська національна сільрада. Навчання в школі велося чеською і українською мовами. У 1930 році в М. організований колгосп «Чеський рольник». Жителям села довелося сповна пережити тяжкий період голодомору та репресій. 153 жителі села у роки Великої Вітчизняної війни стали бійцями Червоної Армії, 87 з них не повернулися з фронту. За героїзм, виявлений в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, 89 жителів села нагороджені орденами і медалями. Окупанти нанесли значні збитки жителям М. Більше половини села було спалено, на примусові роботи в Німеччину вивезено 18 юнаків та дівчат. 12 листопада 1943 року М. було визволено від загарбників. У повоєнні роки завдяки самовідданій праці жителів М. господарство не лише загоїло рани, але й стало одним з кращих у районі. Нині в селі працюють ПОСП «Малинівське», будинок культури, бібліотека, лікарняна амбулаторія, 3 магазини, кафе, ряд приватних підприємств. В місцевій загальноосвітній школі-сад I-III ступенів діти навчаються автосправі, тут діє музей, в школі працюють вчителі з Чеської Республіки. В М. активно діє чеське культурно-освітнє товариство. Дитячий фольклорний чеський колектив — лауреат загальноукраїнських чеських фестивалів. У 1989 році в М. налічувалося 613 жит.; 2001 — 582 жит. Уродженцем села є президент Науково-виробничого товариства «Екомед» М.В. Пилипчук (Рейса).

 

Малинка — слобода Малинського району Коростенського округу. Відома з 80-х років XIX ст. Не існує. Розташовувалася поблизу села Недашки.

 

Малинський район — адміністративно-територіальна одиниця у східній частині області. Межує з Радомишльським, Володар-Волинським, Коростенським, Народицьким районами Житомирської області, Іванківським та Бородянським районами Київської області. Утворений у 1932 році. З вересня 1937 року знаходиться у складі Житомирської області. Площа 1,5 тис. кв. км. Населення за переписом 2001 року — 20018 жит. (без Малина), в т.ч. міського — 2921 жит. Райцентр — місто обласного значення Малин, у М.р. — смт. Гранітне та Чоповичі і 101 сільський населений пункт, що територіально підпорядковані одній міській, двом селищним та 25 сільським радам. М.р. лежить у межах Поліської низовини. Поверхня — низовинна моренно-зандрова рівнина з чергуванням плоских і горбистих ділянок. Значні поклади ільменіту, будматеріалів (граніти, глини, піски). Район розташований у Житомирському Поліссі, східна частина — у Київському Поліссі. Пересічна температура січня становить — 6,00°С, липня +19,60°С. Опадів 600 мм на рік. Основні річки: Тетерів (на півд.-східній межі району), Кам’янка, Ірша з притоками Тростяниця, Візня (всі — басейн Дніпра). Споруджено 10 ставків (загальна площа — 1249 га). Переважають дерново-підзолисті грунти. Площа лісів 50,6 тис. га (сосна, дуб, граб, осика, береза, вільха, ясен). Лісосмуг насаджено 163 га. У районі — 3 гідрологічні заказники. Урочище Гамарня та парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва, всі — місцевого значення. Найбільші підприємства району — три щебзаводи, держлісгосп та лісгосп АПК. Спеціалізація сільського господарства — тваринництво м’ясо-молочного та рослинництво картоплярсько-льонарського напрямів. Площа сільгоспугідь — 78,8 тис. га, у т.ч. орні землі — 66,3, пасовища — 9,1, сіножаті — 7,9. Залізничні станції: Малин, Головки, Чоповичі, Пинязевичі, Щебзаводи. Автомобільних шляхів 421,5 км, у т.ч. з твердим покриттям — 279,1 км.

 

Мар’ятин — село, підпорядковане Вишівській сільській раді. Відоме з кінця XVII ст. Входило до складу Базарського маєтку. В другій половині XIX ст. в село переселилися чехи. У 1899 році в М. відкрите однокласне сільське училище. У 1911 році налічувалося 694 жит., 121 двір; 1926 — 741 жит., 164 двори. На початку 30-х років в М. створено два колгоспи — ім. Горького та «Перемога». У 30-50-і роки М. був центром сільради. Більше сотні жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 58 з них загинули. У повоєнні роки село відбудувалося, зміцніла матеріальна база господарства. Нині тут діє бібліотека. У 1989 році в М. налічувалося 127 жит.; 2001 — 78 жит.

 

Межник — хутір Малинської волості Радомишльського повіту. Не існує. Знаходився поблизу села Пиріжки. У 1926 році налічувалося 102 жит., 20 дворів.

 

Морсівка — хутір Малинської волості Радомишльського повіту. Відомий з XIX ст. Знаходився за 5 км на північ від села Українка. Не існує. У 1926 році в М. налічувалося 50 жит., 11 дворів.

 

Морозівка (до 1960 року — Мар’їн Підварок) — село, центр сільської ради, розташоване за 22 км від райцентру. Сільраді підпорядковані села Нова Гута, Нова Рутв’янка, Рутв’янка, Стара Гута, Свиридівка, Вороб’ївщина, П’ятидуб. Село відоме з XIX ст. як хутір. У 1899 році в ньому було лише 4 двори з населенням 21 жит. На початку 1929 року на землях північно-східної частини хутора було організовано бригаду лісноколонської комуни «Комсомолець». У 1930 році на хуторі створено колгосп ім. Петровського. У тому ж році в М. відкрито початкову школу. 80 жителів села в рядах Червоної Армії боролися проти німецьких загарбників, 35 з них не повернулися до рідних домівок, 47 морозівців отримали бойові ордени і медалі. 13 листопада 1943 року М. була звільнена від ворога. У 1963 році М. стає центром сільради. У 70-80-і роки в селі було збудовано тваринницький комплекс, приміщення будинку культури та школу. Нині М. — центральна садиба СВК «Морозівське». В селі діють загальноосвітня школа, сільський клуб, бібліотека, магазин, ФАП. У 1959 році в М. налічувалося 408 жит.; 1970 — 294 жит.; 1989 — 314 жит.; 2001 — 234 жит.

 

Недашки — село, центр сільської ради, розташоване за 25 км від райцентру. Сільраді підпорядковані села Вишнянка, Зелений Гай. Виникло в VІ-VІІ ст. як родове поселення древлян. Підтвердженням тому є розкопки відомого історика В.Б. Антоновича, що виявив неподалік Н. групу курганних могильників з 40 курганів доби літописних древлян. Найдавніші жителі села займалися головним чином хліборобством, скотарством, бджільництвом і теслярством. Важливу роль в їх житті відігравала військова справа. Після входження території нашого краю до складу Великого князівства Литовського недашківці, які за військові заслуги були прираховані до т.зв. бояр-шляхти, як васали київського князя були зайняті прикордонною сторожовою службою, захищаючи кордони держави від ворожих вторгнень. Крім того, вони були зобов’язані нести «службу ординську» — супроводжувати великокнязівських послів через степ до Криму чи кочуючих орд. Після приєднання українських земель до Росії перед жителями Н. знову постало питання підтвердження свого шляхетського походження. Після тривалої боротьби недашківці зуміли довести своє право на приналежність до дрібнопомісного дворянства. Жителі Н. за звичаями і побутом мало чим відрізнялися від жителів навколишніх сіл: переважно самі обробляли землю, мали сильні православні традиції, користувалися українською мовою. В роки громадянської війни як і по всій Україні влада в Н. змінювалася кілька разів. На початку 20-х років в селі утворено комнезам та комсомольську організацію, у 1927 році — партійний осередок. В Н. поширюється сільгоспкооперація. Тут діяли споживче, молочарське, кредитове та інші товариства. У 1926 році молочарське товариство охопило більше половини жителів села. В Н. діяла 4-х класна школа, а з 1929 року — 7-річка. У 1929 році в Н. вже діяло два колгоспи — «1 Травня» та «Більшовик». Ще два колективних господарства були створені з хутірських дворів — «Червоний Лан» та «Червоний плугатар». Для зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів в селі створюється МТС. Однак прискорена колективізація супроводжувалася пошуком «класово ворожих» елементів на селі, до яких було зараховано відносно заможну частину селянства та інтелігенцію. Десятки недашківців стали жертвами сталінського терору. У роки Великої Вітчизняної війни більше 300 жит. Н. вступили до лав Радянської Армії, сотні працювали на будівництві Коростенського укріпрайону. У період окупації в селі діяла підпільна група, яку очолювали Михайло Лунін та Семен Власенко. Гітлерівці вистежили керівників підпілля і після жорстоких тортур стратили. 13 листопада 1943 року воїни Червоної Армії принесли недашківцям довгождану свободу. У 1958 році після ліквідації Базарського району Н. ввійшли до складу Малинського району як центр сільради. У 1996 році в село було підведено природний газ, у 2002 році газифіковано школу і будинок культури, у 2003 році проведено реконструкцію Меморіального знаку односельцям, які загинули в роки війни та воїнам-визволителям. Нині в селі діють СВК «Недашківський», загальноосвітня школа, ФАП, бібліотека, будинок культури, поштове відділення, лісництво держлісгоспу АПК, 2 магазини, кафе. У 1989 році в Н. налічувалося 801 жит., 2001 — 596 жит. Уродженцями села є: заслужений діяч мистецтв України Л.І. Дідківський; депутат обласної ради, що протягом більше 10 років очолював Малинську райдержадміністрацію М.П. Дідківський; генерал-майор В.П. Недашківський; полковники І.О. Недашківський, В.П. Дідківський, хірург в клініці Амосова А.І. Недашківський; проректор Ірпінської податкової академії М.М. Недашківський; заступник голови Шевченківської райдержадміністрації м. Києва М.П. Недашківський; працівник Міністерства лісового господарства України П.А. Дідківський; директор ПП «Головкартпостач» А.І. Недашківський.

 

Нова Гута — село, підпорядковане Морозівській сільській раді. Відоме з XIX ст. У 20-ті роки XX ст. було центром сільської ради. У 1923 році в Н.Г. налічувалося 449 жит., 83 двори. У 20-30-і роки тут діяла польська національна сільрада. У 30-ті роки в Н.Г. було створено 3 колгоспи — ім. 18 партз’їзду, «13-річчя Жовтня» та «3-ій вирішальний». У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з окупантами на фронтах і в партизанських загонах, 34 з них загинули. 12 листопада 1943 року Н.Г. була визволена від німецьких загарбників. Нині в селі діють магазин, ФАП. У 1989 році в Н.Г. налічувалося 91 жит.; 2001 — 39 жит.

 

Нова Діброва (до 1939 року — хутір Рудницький. до 1946- село Ворошилово) — село, підпорядковане Дібрівській сільській раді. Відоме з XIX ст. і існувало до 60-х років XX століття як хутір. У 30-і роки тут було створено колгосп ім. Ворошилова. Десятки жителів села в роки Великої Вітчизняної війни воювали з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, 36 з них загинули. 14 листопада 1943 року Н.Д. буда визволена від окупантів. У 1989 році в Н.Д. налічувалося 154 жит.; 2001 — 115 жит.

 

Нова Рутв’янка (до 1939 року — Соболівські хутори) — село, що входить до складу Морозівської сільської ради. Утворене в середині 30-х років XX ст. у зв’язку із ліквідацією хутірської системи господарювання. Входило до складу Рутв’янської сільради. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, більшість з них не повернулася в рідні домівки. З 1989 року Н.Р. — центральна садиба КСГП «Перемога», утвореного в процесі відокремлення від колгоспу ім. Мічуріна села Морозівка. У 1989 році в Н.Р. налічувалося 149 жит.; 2001 — 119 жит.

 

Нове Життя — село, підпорядковане Нововороб’ївській сільській раді Відоме з початку XX ст. і існувало до 60-х років як хутір. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з загарбниками, 36 з них загинуло. У 1989 році в Н.Ж. налічувалося 52 жит.; 2001 — 25 жит.

 

Нові Вороб’і — село, центр сільської ради, розташоване за 15 км від райцентру. Сільраді підпорядковані села Дружнє, Нове Життя, Рудня Вороб’ївська та Яблунівка. Відоме з ХУІІст. У 1705 році актом єпископа село передано в трирічне орендне володіння дворянинові С. Шумлянському. У 1759 році в селі збудована дерев’яна церква в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці. У другій половині XVIII ст. Н.В., що адміністративно входили до Унинського ключа, стали власністю уніатською митрополії. У 1861 році Н.В. стали волосним центром Овруцького повіту Волинської губернії. 14-го числа щомісяця в селі проходив ярмарок. З 1874 року діяла церковно-приходська школа. У 1905 році відкрилася безкоштовна народна бібліотека ім. Ф. Павленкова. В Н.В. у 1910 році одним з перших на Малинщині було створено споживче товариство. У 1901 році в Н.В. налічувалося 1547 жит., 252 двори; 1923 — 2011 жит., 431 двір. В середині 20-х років в селі активно діяли різні форми кооперації, які охоплювали більше 500 пайщиків. Споживча кооперація мала молочарню і крамницю. Кредитовою кооперацією було охоплено 500 жит. В 20-30-і роки в Н.В. діяли лікарня, хата-читальня з бібліотекою, православна церква. Діти спочатку навчалися в 4-річній школі, потім семирічній, а з 1939 року у восьмирічній. У 30-ті роки в селі було створено три колгоспи — ім. Шевченка, «Нове життя» та ім. Петровського. В серпні 1941 року біля Н.В. жорстокі оборонні бої з ворогом вели воїни 19-ї та 41-ї гвардійських танкових дивізій. 477 жителів села боролися з окупантами на фронтах та в партизанських загонах, 248 з них віддали своє життя за Батьківщину, урядовими нагородами відзначено 137 нововороб’ївців. Відступаючи з села, гітлерівці спалили 199 будівель. 13 листопада 1943 року воїни 121-ї, 132-ї, 148-ї та 280-ї стрілецьких дивізій визволили село від окупантів. У 50-і роки в селі діяв один з небагатьох в районі радіовузлів, було збудовано нове приміщення школи, яка стала середньою, відкрито дільничну лікарню на 25 ліжок. У 80-90-і роки в селі виріс новий будинок культури, збудовано дитсадок, магазини продтоварів та промтоварів. Нині село — центральна садиба СВК ім. Ватутіна, в Н.В. діють загальноосвітня школа, будинок культури, бібліотека, лікарняна амбулаторія, поштове відділення, аптека, 2 магазини, кафе. У 1989 році в Н.В. налічувалося 481 жит.; 2001 — 407 жит. Уродженцями села є: директор педінституту в 30-і роки О.Д. Кузьменко; голова Малинського райвиконкому у 60-і роки М.М. Шпаченко; начальник тролейбусно-трамвайного управління м. Житомира В.М. Бушма; директор київського заводу «Точреммеханіка» А.М. Хомишин; нейрохірург однієї з клінік м. Києва В.А. Крамаренко; начальник обласної хлібної інспекції М.І. Ігнатенко.

 

Новобратське — село, підпорядковане Барвінківській сільській раді. Утворилося на початку ХХ ст. і існувало як хутір до середини 60-х років. Нині виробнича бригада села входить до складу ВАТ «Барвінківське». В селі діють клуб, бібліотека. У 1989 році в Н. налічувалося 887 жит.; 2001 — 691 жит.

 

Новоселиця (до 1946 року — Рудня Ялцівська) — село, підпорядковане Любовицькій сільській раді Відоме з XVIII ст. як поселення, біля якого добували болотяну руду. У 1887 році в Н. налічувалося 88 жит. Десятки новосельців у роки Великої Вітчизняної війни стали на двобій з грізним ворогом, 27 з них не повернулися додому. У 1989 році в Н. налічувалося 162 жит.; 2001 — 135 жит.

 

Нянівка (в середньовічних документах згадується також під назвою Нянівщина) — село, підпорядковане Іванівській сільській раді За легендою, ще в давні часи, на місці нинішнього кладовища існувало поселення. Під час одного з татарських набігів воно було повністю спалене, а 7 жителів, що залишилися живими, поселилися серед лісу на тому місці, де зараз знаходиться село. У 1415 році село було власністю Києво-Софіївської лаври, на користь якої жителі здавали медову данину, а також платити податок — тівунщину. В XVI-XVII ст. Н. володіли шляхтичі Тиша-Биковські. У 1630 році в селі діяла рудня. У 1900 році в Н. налічувалося 660 жит., 105 дворів. Тут діяли трьохкласна школа грамоти, водяний млин, винокурний завод, лісопилка, магазин. На початку 30-х років XX ст. в селі розпочалася масова колективізація, створюються колгоспи. Не обійшла село і кістлява рука голодомору. Щоб врятувати дітей від голодної смерті, в хаті Колісніченка було організовано патронат, де доглядалися діти-сироти. У 1935 році було ліквідовано хутірну систему і людей з навколишніх хуторів переселили в село. У другій половині 30-х років місцеве господарство, що носило назву ім. Комінтерну, зміцніло матеріально, були досягнуті певні успіхи в сільськогосподарському виробництві. Особливих успіхів нянівці добилися у вирощуванні коней. Їх племінні жеребці посилалися на сільськогосподарські виставки в Москву. З 1934 року в селі діяла школа-семирічка, яку поряд з нянівськими дітьми відвідували школярі з 5 сусідніх сіл. Великим лихом для жителів Н. були репресії. їх жертвами стали вчитель О.Я. Степанович, агроном-садовод І.М. Барчук, фельдшер Рудницький, колгоспник Войнелович та інші. У роки Великої Вітчизняної війни біля 200 жит. села боролися з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, 86 з них не повернулися в рідні домівки. 12 листопада 1943 року 322-а стрілецька дивізія визволила село від загарбників. У 40-50-і роки — центр сіль ради. У 60-і роки місцеве господарство приєднали до горинського колгоспу «Пам’ять Ілліча», потім — до іванівського сільгосппідприємства. Нині в селі діють клуб, бібліотека, ФАП, магазин. У 1959 році в Н. налічувалося 517 жит.; 1970 — 381 жит.; 1980- 299 жит.; 1989 — 253 жит.; 2001 — 159 жит. Уродженцями села є: учасник бойових дій, Заслужений вчитель УРСР, почесний житель м. Малина А.Г. Сісевич (1913-1998); директор комунального підприємства по благоустрою та озелененню Мінського району м. Києва М.О. Назаренко.

 

Ободівка (до 1965 року — Буда Ободзинська) — село, підпорядковане Горинській сільській раді. Відоме з XVII ст. під назвою Нянівська Буда, пізніше під назвою Буда Ободзинська. Жителі О. здавна займалися добуванням поташу та дьогтю. У 1887 році в О. налічувалося 129 жит. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села воювали з загарбниками, 20 з них загинули. У 1989 році в О. налічувалося 80 жит.; 2001 — 48 жит.

 

Омелянівка — село, підпорядковане Головківській сільській раді Відоме з XVIII ст. У 1887 році в О. налічувалося 112 жит.; 1989 — 25 жит.; 2001 — 10 жит.

 

Острів — село, входило до складу Слобідської сільської ради. Відоме з XVIII ст. У 1887 році в О. налічувалося 89 жит.; 1974 — 221 жит. Село зняте з обліку в 1974 році в зв’язку із створенням Малинського водосховища.

 

Пиріжки — село, центр сільської ради, розташоване за 7 км від райцентру. Сільраді підпорядковане село Баранівка. Відоме з XVII ст., хоча заселене в ранньому середньовіччі. Наприкінці XIX ст. В.Б. Антонович розкопав в околицях села 9 давньослов’янських курганів. Жителі П. брали активну участь у Визвольній війні українського народу під проводом Б. Хмельницького. Після її закінчення більшість жителів села, побоюючись переслідування з боку поляків, була змушена втікати на Лівобережжя (якщо у 1648 році в селі було 25 димів, то в 1691 році їх залишилося лише 8). У 1710 році село належало до уніатської митрополії. У 1775 році тут збудовано дерев’яну церкву. У 1784 році в П. налічувалося 210 жит. В цьому ж році в селі була відкрита церковно-приходська школа, в якій навчалися діти як дворян, так і селян. Якщо у 1887 році в П. проживало 866 жит., то у 1900 році у 309 дворах налічувалося 1727 жит. Працювали водяний млин, магазин, кузня, діяла православна церква. У 1922 році створено Пиріжківську сільську раду. У 1923 році виникла артіль «Незаможник» та товариство спільного обробітку землі «Об’єднання». На початку 30-х років в селі діяло два колгоспи — ім. Кірова та ім. Куйбишева Понад 200 жит. П. були учасниками Великої Вітчизняної війни, з них 114 віддали своє життя за Батьківщину, 157 нагороджені бойовими орденами і медалями. В серпні 1941 року поблизу села бійці 41-ї танкової дивізії вели кровопролитні бої з ворогом. Більше ста воїнів Червоної Армії полягли в ці дні. Гітлерівці надовго були затримані на підступах до Києва. У 1974 році біля П на трасі Київ-Ковель було встановлено стелу в пам’ять про радянських воїнів, що героїчно загинули в оборонних боях. У травні 1942 року в селі створено підпільну організацію, членами якої були Й.І.Яременко, О.В. Власенко, Н.В.Яременко, М.Н. Тарасенко, К.П Василенко, В.Х. Карпенко, Г.В. Карпенко. Вони встановили тісні зв’язки з малинським підпіллям та партизанами. Майже всі пиріжківські підпільники загинули в гестапівських катівнях. 12 листопада 1943 року село було визволено від німецько-фашистських загарбників бійцями 122-ї, 143-ї, 202-ї стрілецьких дивізій та 122-ї гвардійської танкової бригади. В повоєнні роки село швидко звелося з руїн. У 80-90-і роки місцевий колгосп був одним з кращих в районі. У селі активно проводилося господарське та житлове будівництво. Велика заслуга в цьому М.О. Олексієнка, який протягом 27 років очолював місцеве сільгосппідприємство. Він був удостоєний звання «Заслуженого працівника сільського господарства УРСР». Нині в П розміщується центральна садиба СВК «Пиріжківський». В селі працює загальноосвітня школа-сад І-ІІІ ступенів, при якій створено краєзнавчий музей. Діють лікарняна амбулаторія, бібліотека, будинок культури, поштове відділення, 2 магазини, кафе. У 1989 році в П. налічувалося 918 жит.; 2001 — 725 жит. Уродженцями села є: Заслужена вчителька України О.С. Кислицька; Заслужений працівник транспорту України, директор ВАТ «Компанія «Житомиравтотранс» В.І. Чушенко; кандидати біологічних наук О.С. Гречина, геологічних наук М.Г. Науменко; директор Київського заводу залізобетонних виробів О.О. Романенко; працівник генерального штабу Збройних сил України, полковник А.В. Лавриненко; працівник міністерства важкої промисловості України В.В. Олексієнко.

 

Писарівка — село, підпорядковане Владівській сільській раді. Відоме з XVIIIст. У 1863 році його жителі разом з владівцями організували виступ проти грабіжницької земельної реформи. Цей акт народного протесту був жорстоко придушений військами. У 1887 році в П. налічувалося 203 жит. З початку 30-х років в селі діяв колгосп. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 21 з них загинув. Нині в П. діють ФАП, магазин, клуб. У 1989 році в П. налічувалося 149 жит.; 2001 — 107 жит.

 

Першотравневе — село, підпорядковане Старо-Вороб’ївській сільській раді. Виникло у 20-і роки і існувало до 60-х років XX ст. як хутір. У 1931 році в селі утворено колгосп ім. 1 Травня. В період гітлерівської окупації поблизу села діяв партизанський загін. Окупанти, не дивлячись на всі потуги, не змогли виявити народних месників. Тоді вони вирішили розправитися з місцевими жителями, підпаливши їх будинки. При цьому загинула жителька села, решті вдалося втікти в ліс. У 1989 році в П. налічувалося 54 жит.; 2001 — 28 жит.

 

Привітне (стара назва Слобода Янишівська, потім до 1957 року — Іванівка) — село, підпорядковане Будо-Вороб’ївській сільській раді. У 1887 році в П. налічувалося 37 жит. У другій половині 30-х років в селі почав діяти дитячий будинок. У роки війни його евакуйовано на схід. Відновив свою діяльність у 1945 році. В дитбудинку виховувалися діти-сироти. З 1955 року і до закриття у 1978 році його директором працювала О.М. Фурманська. У 1989 році в П. налічувалося 54 жит.; 2001 — 28 жит.

 

Пристанційне (до 1957 року — хутір Пристанційний) село, підпорядковане Чоповицькій селищній раді. У 1902 році поблизу Чопович було побудовано залізницю Київ-Ковель. З метою її обслуговування поблизу залізничної станції виникло поселення. З 1913 року на станції Чоповичі функціонувала початкова школа, в якій навчалося біля 40 дітей. У 1932 році на станції було збудовано 7-річну школу, в якій навчалося вже 139 дітей. У 1930 році тут організовано колгосп «Червоний лан». У 1932 році на території станції утворено машинно-тракторну станцію. Наприкінці 30-х років це господарство було приєднане до чоповицького колгоспу «Перемога». Не поминули село сталінські репресії. Були безневинно засуджені К.І. Прокопенко та його син Лукаш, Ф.С. Кузьменко, П. Семененко та інші. У роки Великої Вітчизняної війни більше 100 жит. станції воювали з ворогом на фронті та в партизанських загонах, 43 з них не повернулися з війни. 14 листопада 1943 року частини 4-го гвардійського Канте-мирівського танкового корпусу та 13-ї армії визволили станцію. За героїзм, виявлений під час боїв за визволення селища і станції Чоповичі, старшому лейтенанту артилерії О.П. Єгорову та молодшому лейтенанту В.З. Вайсеру було посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. У повоєнні роки відбудовано приміщення залізничної станції, школу, клуб, відкрито відділення «Сільгосптехніки», що спеціалізувалося на ремонті зернових комбайнів. В цей час станція набула статусу населеного пункту під назвою — село Пристанційне. Зараз на території села діють загальноосвітня школа, ФАП, бібліотека, два магазини, кафе, поштове відділення, ощадкаса, паливний склад. У 1989 році в П. налічувалося 803 жит.; 2001 — 574 жит.

 

П’ятидуб — село, входить до складу Морозівської сільської ради. Відоме з XVIII ст., коли тут поселилися російські старообрядці. В 20-30-і роки ХХ ст. в селі діяла російська національна сільрада. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 16 з них загинуло. У 40-50-і роки — центр сільради. У 1989 році в П. налічувалося 32 жит.; 2001 — 13 жит.

 

Різня — село, входить до складу Малинівської сільської ради. За легендою назва села походить від слова «різати», що пов’язано з великою битвою місцевих жителів з татарами. Після цього село надовго занепало. У 1887 році в Р. налічувалося 471 жит., діяв магазин. На початку ХХ ст. в Р. проживало майже 500 жит. які в переважній більшості займалися землеробством. На початку 30-х років в селі утворено колгосп під назвою «Перемога». В середині 30-х років різнянський колгосп був одним з кращих у районі. В Р. відкрили колгоспний будинок культури, 4-х класну школу, бібліотеку, лазню. В село було підведено радіо і телефон. Десятки жителів села стали бійцями Червоної Армії у роки Великої Вітчизняної війни, 58 з них загинуло в боротьбі з ворогом. Поблизу села активно діяв партизанський загін, в складі якого було чимало різнянців. Перед відступом окупанти спалили майже всі господарські будівлі та житлові будинки. Село було визволено від загарбників 13 листопада 1943 року. У 40-50-і роки — центр сільради. У 1980-х роках в Р. було збудовано клуб, школу, дитячі ясла, магазин, будинки для колгоспників, господарські будівлі, заасфальтовано вулиці. Нині село — виробнича ланка ПОСП «Малинівське». В селі діють 2 магазини, ФАП, клуб, бібліотека. У 1959 році в Р. налічувалося 590 жит.; 1970 — 488 жит.; 1980 — 411 жит.; 1989 — 310 жит.; 2001 — 279 жит.

 

Різня — річка, ліва притока р. Ірша. Повністю протікає в межах району. ЇЇ довжина — 32 км.

 

Рем’янівка — село, відоме з XVII ст. як власність Федора Єльця. Розташовувалося поблизу села Пиріжки. У 1887 році в Р. налічувалося 100 жит. Не існує.

 

Репище — село, підпорядковане Владівській сільській раді Відоме з XIX століття і існувало до 60-х років XX століття як хутір. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинуло 10 жителів села. В селі діє магазин. У 1989 році в Р. налічувалося 90 жит.; 2001 — 72 жит.

 

Рихта — річка, ліва притока р. Тростяниця. Довжина Р. — 15 км, в межах району — 5 км.

 

Рубанка — село, підпорядковане Іванівській сільській раді. Відоме з XIX ст. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом, 17 з них загинуло. У 1989 році в Р. налічувалося 53 жит.; 2001 — 33 жит.

 

Рудня Вороб’ївська — село, що входить до складу Нововороб’ївської сільської ради. Відоме з XVIII століття і існувало до 60-х років XX століття як хутір. У XIX столітті — один з центрів рудницького селянського виробництва. У 1780 році входило до Унинської волості і належало уніатській митрополії. В 30-і роки XX ст. в Р.В. діяли колгосп, початкова польська школа, клуб. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села стали на боротьбу з загарбниками, 5 з них загинули. Тепер в Р.В. розміщено підсобне господарство заводу «Прожектор». В селі діє магазин. У 1989 році в Р.В. налічувалося 78 жит.; 2001 — 83 жит. Уродженцем села є кандидат фізико-математичних наук В.П. Лісовська.

 

Рудня Городищенська (стара назва Рудня Ворсівська) — село, підпорядковане Ворсівській сільській раді. Відоме з XIX ст. У 1887 році в Р.Г. налічувалося 77 жит. Поряд з хліборобством жителі села займалися рудництвом. Десятки руднянців були учасниками Великої Вітчизняної війни, 22 з них загинули. Під час визволення села у грудні 1943 року тут велися жорстокі бої. У 1989 році в Р.Г. налічувалося 80 жит.; 2001 — 48 жит.

 

Рудня-Калинівка — село, підпорядковане Ксаверівській сільській раді Відоме з XVIII ст. Його жителі в давні часи займалися добуванням руди. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 18 з них загинули. У 40-50-і роки — центр сільради. У 1989 році в Р.-К. налічувалося 91 жит.; 2001 — 45 жит.

 

Рутв’янка (стара назва — Рутвена, Стара Рутв’янка) — село, підпорядковане Морозівській сільській раді. Відоме з XVIII ст. У 1714 році Р., яка адміністративно входила до Унинського ключа, була власністю уніатської митрополії. У 1899 році в Р. було 6 дворів, однак на початку ХХ ст. кількість населення значно збільшилася. У 1905 році в Р. було відкрито однокласне сільське училище. У 1926 році в Р. налічувалося 913 жит., 207 дворів. У лютому 1931 року в селі було організовано колгоспи ім. Косіора та ім. 8 Березня. В середині 30-х років в селі вже діяло 6 колгоспів. Серед них — ім. Мічуріна, що був одним з кращих в Базарському районі. У роки Великої Вітчизняної війни біля сотні жителів Р. стали бійцями Червоної Армії, 80 з них не повернулися з фронтів, більше 20 нагороджені орденами і медалями. 13 листопада 1943 року село було визволено від німецько-фашистських загарбників військами 4-го гвардійського Кантемирівського танкового корпусу та 112-ої і 226-ої стрілецьких дивізій. Вже у 1944 році колгоспи відновили свою діяльність. Згодом в селі було збудовано тік, сушарку, телятник. У 40-50-і роки — центр сільради. У 1954 році рутв’янське господарство було приєднано до лісноколонського, а у 1960 році — до морозівського. Нині воно на правах бригадного входить до складу сільгосппідприємства «Перемога» з центральною садибою в селі Нова Рутв’янка. В селі діють магазин, бібліотека, клуб. У 1989 році в Р. налічувалося 117 жит.; 2001 — 83 жит.

 

Савлуки — село, підпорядковане Ксаверівській сільській раді. Люди селилися на його території ще в давні часи. В.Б. Антоновичем неподалік С. виявлено кілька давньоруських курганів. У 1750 році біля С. активно діяв гайдамацький загін під керівництвом І. Подоляки. З 1921 року село відносилося до Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту, а з 1923 року входило до складу Базарського району. На початку 30-х років в С. було створено колгосп. У роки Великої Вітчизняної війни сотні жителів села стали бійцями Червоної Армії та партизанами, 58 з них не повернулися додому. 27 грудня 1943 року село було остаточно визволено від загарбників. З січня 1959 року С. ввійшли до складу Малинського району і відносилися спочатку до Скуратівської сільради, а з 1963 року до Ксаверівської сільради. У 1983 році після поділу скуратівського колгоспу ім. Котовського савлуківська виробнича бригада ввійшла до колгоспу ім. Калініна з центральною садибою в селі Ксаверів. Нині в селі діють клуб, бібліотека, магазин, ФАП. У 1989 році в С. налічувалося 242 жит.; 2001 — 176 жит.

 

Свиридівка — село, підпорядковане Морозівській сільській раді. Відоме з початку XX ст. як хутір. У 1923 році в С. налічувалося 74 жит., 19 дворів. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села воювали з ворогом, 18 з них загинуло. 13 листопада 1943 року С. було визволено від німецько-фашистських загарбників воїнами 112-ї, 226-ї та 280-ї стрілецьких дивізій. У 1989 році в С. налічувалося 80 жит.; 2001 — 85 жит.

 

Сичівка (стара назва — Рихта, Рудня Синівська) — село, підпорядковане Луківській сільській раді. Люди селилися в цій місцевості з давніх часів. Поблизу села на лівому березі р. Рихта в урочищі Костюки виявлено стоянку періоду середнього кам’яного віку. При розкопках тут знайдено близько 11 тис. крем’яних виробів. Серед них відщепи, нуклеїди, пластини, ножі, рубила, гостроконечники та інше. Засноване село на початку XIX ст. У 1887 році тут проживало 53 жителі. За документальними джерелами, у 1856 році тут переплавляли кам’яну руду на метал і виготовляли серпи та шила. Навкруги С. є багато урочищ, де раніше були хутори — Колотя, Когоп, Рихта, Пекло тощо. На початку 30-х років в період колективізації людей примусили звезти свої будинки з хуторів у село. Багато страждань і горя принесли голодомор і репресії. Було репресовано 11 жителів села, з них лише двоє повернулися додому. У роки Великої Вітчизняної війни на фронтах воювало більше 60 жителів С., з них загинуло 36. Сичівці активно допомагали народним месникам. За співпрацю з партизанами гітлерівці спалили майже все село і розстріляли трьох його жителів. У листопаді-грудні 1943 року С. виявилася в епіцентрі жорстоких боїв. Тоді німецькі війська перейшли в контрнаступ і прагнули пробитися до Києва. Війська 60-ї і 1-ї гвардійських армій зуміли зупинити ворога і перейти в наступ. В селі діють клуб, бібліотека, магазин. Творчість місцевого фольклорного ансамблю польської пісні «Октава» широко відома далеко за межами країни. У 1959 році в С. налічувалося 436 жит.; 1980 — 250; 1989 — 196; 2001 — 132.

 

Скурати — село, центр сільської ради. Розташоване за 30 км від райцентра. С. — одне з древлянських поселень. Назва його походить скоріше за все від слова «скорити», що є свідченням того, що жителі села в давні часи найвірогідніше займалися обробкою шкір. В часи Київської Русі, а потім в литовський період родина Скуратів-воїнів перебувала на військовій службі, а в добу польського панування скуратівці за попередні військові заслуги були зараховані до складу так званої околичної шляхти, що було підтверджено посвідченням про привілеї у 1571 році. З XVII ст. в селі діяла православна церква. При російській імператриці Катерині II привілеї представників родини Скуратівських були підтверджені зачисленням їх до числа дрібнопомісного дворянства. У 1862 році в селі відкрилося народне училище. У 1900 році в С. налічувалося 1350 жит., 250 дворів. Діяли 7 вітряних і 7 водяних млинів, магазин, аптека, фельдшерський пункт, 2 постоялих двори. У 1922 році утворено Скуратівську сільську раду. У 30-і роки в селі було кілька колгоспів, в т.ч. ім. Гринька та «Червоний хлібороб». 268 жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 122 з них не повернулися з фронтів, 112 нагороджено орденами та медалями. Село було визволено від гітлерівців 15 листопада 1943 року. Однак ще до кінця грудня поблизу С. проходили кровопролитні бої з німецьким загарбниками, які перейшли в контрнаступ. У 70-80-і роки збудовано нове приміщення школи, адмінбудинок з будинком культури, ФАП, лазню. Нині С. є центральною садибою ПОСП «Скуратівське». В селі діють загальноосвітня школа, будинок культури, бібліотека, аптека, лікарняна амбулаторія, 2 магазини. У 1989 році в С. налічувалося 404 жит.; 2001 — 333 жит. Уродженцями села є: завідуючий кафедрою Української академії державного управління при Президентові України, доктор філосовських наук, професор В.А. Скуратівський; кандидат фізико-математичних наук В.Д. Залізко; кандидат технічних наук В.П. Максименко; начальник відділу кадрів Акціонерного банку «Брокбізнесбанк» Д.П Недашківський.

 

Слобідка (до 1946 року носило назву Селище) — село, центр сільської ради. Відстань від райцентру 7 км. Сільраді підпорядковані села Гамарня та Щербатівка. Засноване на початку XVIII ст. У 1877 році в С. налічувалося 458 жит., 1900 — 638 жит., 120 дворів. На початку XX ст. тут діяли кузня, вітряк, хлібний магазин, школа грамоти. Жителі в основному займалися землеробством та ремеслами. У 1922 році в селі створено сільраду, працювала школа, в якій навчалося 35 дітей. У 1930 році організовано колгосп ім. 13-річчя Жовтня, а ще через п’ять років — ім. Горького. 162 жителі села брали участь у Великій Вітчизняній війні, 113 з них загинуло, 125 нагороджено орденами і медалями. Окупанти винищили більшість сільськогосподарських будівель, вивезли на каторгу 35 юнаків та дівчат. Село було визволено від гітлерівців 14 листопада 1943 року. У 1949 році слобідські колгоспи об’єдналися в один — ім. Горького. У 1958 році до слобідського колгоспу приєднали Щербатівський та Малинський колгоспи. Нове об’єднане господарство отримало назву ім. Леніна. Після розукрупнення сільрад у 1964 році в склад Слобідської сільради увійшла територія Щербатівської сільради. Тут розміщувалася центральна садиба колгоспу. Нині в селі працює ТОВ «Юніс». Діє загальноосвітня школа, якій передано приміщення бувшого адмінбудинку. Працюють ФАП, два магазини, кафе, будинок культури, бібліотека. У 1989 році в С. налічувалося 692 жит.; 2001 — 593 жит.

 

Соснівка (до 1946 року — хутір Вольки. до 1960 року — хутір Шевченка) — село, підпорядковане Горянській сільській раді. Люди на території села селилися ще в давні часи. Археологами тут знайдено три поселення скіфського періоду і одне — ранньослов’янської черняхівської культури. С. відома з XIX ст. У 1989 році в С. налічувалося 62 жит.; 2001 — 44 жит.

 

Стара Гута — село, підпорядковане Морозівській сільській раді. Відоме з XVIII ст. В той час жителі села займалися поряд із землеробством виробництвом скла (гутництвом). У 30-ті роки XX ст. в С.Г. було створено колгосп, який проіснував до 60-х років. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом, 17 з них не повернулися з поля бою. У 1989 році в С.Г. налічувалося 46 жит.; 2001 — 32 жит.

 

Старі Вороб’ї(стара назва Воробйовичі) — село, центр сільської ради. Сільраді підпорядковані села Крупське та Першотравневе. Відстань до райцентру — 20 км. Відоме з XVI ст. У 1566 році належало Київській митрополії, з 1683 року — Київо-Печерському монастирю. Тоді в селі було 30 димів. В першій половині XVIII ст. С.В., що адміністративно входили до Унинського ключа, стали власністю уніатської митрополії. У 1765 році тут проживало біля 100 жит., серед них українці, поляки, євреї. На початку XX ст. в С.В. діяло споживче товариство, працювала 5-класна церковно-приходська школа. У 30-і роки в селі створено колгосп «Ленінська перемога». У роки Великої Вітчизняної війни більше 200 жителів села стали бійцями Червоної Армії, влилися в партизанські загони, 125 з них не повернулися додому. У 1950 році відбулося об’єднання сільгосппідприємств сіл С.В., Крупського і Першотравневого з центральною садибою в С.В. З 1989 року — центр сільради. Нині С.В. — центральна садиба ПОСП «Світанок». В селі працюють ФАП, магазин, клуб, бібліотека. У 1980 році в С.В. налічувалося 256 жит.; 1989- 204 жит.; 2001 — 170 жит. Уродженцем села є народна артистка України, художній керівник київського театру «Під зоряним небом» Р.С. Недашківська.

 

Стасева (давня назва Стасівська Рудня) — село, підпорядковане Любовицькій сільраді. Відоме з XVIII ст. В той час жителі села поряд з землеробством займалися добуванням руди. У 1887 році в С. налічувалося 190 жит. В боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками у роки Великої Вітчизняної війни загинуло 26 жителів села. У 1989 році в С. налічувалося 46 жит.; 2001 — 27 жит.

 

Степанівка — хутір Малинської волості Радомисльського повіту. Відомий з XIX ст. Розташовувався поблизу села Ворсівка. Знятий з обліку в 30-і роки XX ст.

 

Стримівщина — село, підпорядковане Чоповицькій селищній раді. Відоме з XVIII століття і існувало до 60-х років XX століття як хутір. У 1989 році в С. налічувалося 145 жит.; 2001 — 71 жит.

 

Тарасівка (стара назва хутір Хати) — село, підпорядковане Устинівській сільській раді. Відоме з XVII ст. Сучасну назву отримало в середині 30-х років XX ст. 32 жителі села загинули на фронтах і в партизанських загонах в боротьбі проти німецько-фашистських загарбників. У 1989 році в Т. налічувалося 104 жит.; 2001 — 76 жит.

 

Тишів — село, входить до складу Шевченківської сільської ради. За легендою, його назва походить від назви болота, яке знаходилося в стані затишшя, і навкруг нього стояли великі непрохідні хащі. Хутір Т. виник в часи столипінської аграрної реформи з числа переселенців з Чопович і існував до 60-х років. З 1984 року входить на правах бригади в радгосп «Поліський», нині СВАТ «Поліське». В селі працюють магазин, клуб. У 1959 році в Т. налічувалося 452 жит.; 1970 — 354, 1980 — 243, 1989 — 200, 2001 — 206.

 

Тростяниця — село, підпорядковане Устинівській сільській раді. Відоме з XVIII століття і існувало до 60-х років XX століття як хутір. На фронтах Великої Вітчизняної війни загинув 31 житель села. Нині село — виробнича ланка КСГП «Джерело». У 1989 році в Т. налічувалося 129 жит.; 2001 — 90 жит.

 

Трудолюбівка (до 1952 року село Дерманівка) — село, підпорядковане Вишівській сільській раді Відоме з XVIII ст. як поселення старообрядців. У 20-30-і роки XX ст. в селі діяла російська національна сільрада. 24 жителі села загинули в боротьбі з німецько-фашистським загарбниками. У 1989 році в Т. налічувалося 106 жит.; 2001 — 61 жит.

 

Українка (до 1960 року село Пинязевичі) — село, центр сільської ради. Розташоване за 8 км від райцентру, за 2 км від залізничної станції Щебзаводи. На території У. люди селилися з давніх часів. Про це свідчать знайдені тут численні кам’яні знаряддя праці. Розташування села кілька разів змінювалося протягом віків. У XV ст. на місці, де пізніше засноване село Пинязевичі, як на ймовірному шляху вторгнення турецько-татарських орд, будуються засіки, службу на яких несли «пеняжні» люди, тобто ті, хто отримував грошову винагороду з королівської казни — пеньондзи. Їхнім завданням було попередження населення про наближення ворогів та організація опору. Між селами Пинязевичі й Любовичі, як свідчення про ті часи, збереглися високі могили-курганці, де було поховано загиблих після татарського набігу. З давніх часів жителі Пинязевичів займалися також різноманітними промислами: залізоробним, смолокурним та іншими. У 1648 році більша частина Пинязевич — 25 димів належала великим землевласникам Єльцям. Однак після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького майже всі жителі села були винищені поляками чи повтікали за Дніпро. У 1683 році в Пинязевичах залишилося лише 14 димів. У 1695 році місцеві жителі приєдналися до загонів козаків, що розгромили панське помістя. Справжнім будівничим села в цей період став Грицько Дубиченко. У 1768 році на місці давнішньої в селі збудовано дерев’яну церкву в ім’я Архистратига Михаїла, яку існує й досі. На початку XX ст. в селі нараховувалося 309 дворів, в яких проживало 1727 жит. В Пинязевичах діяли православна церква, церковно-приходська школа, водяний млин, магазин. Поміщик М.В. Маслов мав цегельно-кафельний завод продуктивністю 5 тис. штук цегли високої якості. Багато жителів села були зайняті в гранітних каменоломнях, значна кількість яких розміщена в околицях села. Гранітні глиби переробляли в млинові жорна, точильні бруски, колодязні жолоби, бруківку і бордюрний камінь, стовпи для воріт, корита для напування худоби, могильні камені тощо. За свідченням відомого краєзнавця Л. Похилевича з гранітних плит з Пинязевичів збудовано центральний корпус Київського національного університету, комплекс споруд Печерської фортеці, головний військовий госпіталь МО України, головний корпус Миколаївської юнкерської школи (зараз тут розміщується Академія Збройних сил України). Радянську владу в селі встановлено в лютому 1918 року, однак вже в наступному місяці село зайняли німецькі війська, а з ними повернулися і поміщики. Каральний німецький загін примусив селян повернути поміщицьке майно. Жителя села О. Друзя, який був учасником підпілля разом з відомим малинським революціонером Ф. Мельниченко, розстріляли. 1921 році виник перший комнезам. У 1922 році створено сільраду. У 1923 році селяни об’єдналися в товариство спільного обробітку землі, потім в артіль «Незаможник». У 1931 році в селі було організовано колгосп ім. Ворошилова. Напередодні війни колгосп об’єднував 344 господарства, 464 колгоспники. В селі діяли електростанція, млин, клуб. У роки Великої Вітчизняної війни в боротьбі з ворогом брало участь 253 жителів села, 173 з них не повернулися з поля бою, 164 відзначено урядовими нагородами. 12 листопада 1943 року село було визволено від німецько-фашистських загарбників. Відступаючи з села, гітлерівці спалили 98 будівель. У 70-80-і роки було збудовано 6 господарських приміщень, корівник, автотракторну ремонтну майстерню, гараж. Нині в У. працює СФГ «Агроресурс». В селі діють загальноосвітня школа ступенів, будинок культури, лікарняна амбулаторія, бібліотека, православна церква, 2 магазини. У 1989 році в У. налічувалося 1069 жит.; 2001 — 945 жит. Уродженцями У. є: перший заступник начальника Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київради, заслужений будівельник України Ю.П. Кулаковський; викладачі Київського державного університету ім. Шевченка З.М. Мартиненко та Житомирського державного університету О.К. Ткаченко.

 

Устинівка (стара назва — Яновська Гута, Гута Юстинівська) — село, центр сільської ради. Розташоване за 24 км від райцентру. Сільраді підпорядковані села Фортунатівка, Тарасівка, Тростяниця. Перша письмова згадка про село датується 1802 роком. Однак У. існувала значно раніше як місце давнього виробництва скла. У 1887 році в У. налічувалося 377 жит. Майже до початку масової колективізації 30-х років XX ст. більшість населення жило на хуторах. У 1931 році створено перший колгосп. У 1933 році було закрито церкву, приміщення якої передано під клуб. 93 жителя села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 55 з них загинуло, 47 отримали ордени та медалі. Житель села М.С. Венгель був повним кавалером орденів Слави. У. визволена від окупантів у листо паді 1943 року. Під час звільнення села загинуло 10 радянських воїнів. Нині в селі діють загальноосвітня школа І-ІІ ступенів, клуб, бібліотека, ФАП, магазин, працює ПОСП «Устинівське». У 1989 році в У. налічувалося 274 жит.; 2001 — 206 жит. Уродженцями села є: заступник промислового відділу Київської міської адміністрації О.М. Іваненко; заступник директора ВАЗ в м. Тольятті (Росія) В.С. Мазур; спортивний редактор газети «Вечірній Київ» В.П. Валерко.

 

Федорівка — село, центр сільської ради. Розташоване за 18 км від райцентру. Відоме з XVII ст. як власність Федора Єльця. На початку XX ст. тут діяла лісна контора. У 1914 році в селі було створено поліську дослідну станцію (спочатку вона носила назву Радомишльська дослідна станція), одну з найстаріших дослідних установ на Україні. Дослідницька робота на станції, головну роль в організації якої відіграв видатний агроном-дослідник О.М. Засухін, була спрямована на виявлення шляхів підвищення родючості піщаних грунтів. Після трагічної загибелі О.М. Засухіна у грудні 1922 року станцію було названо його іменем. У 1925 році вона була реорганізована в Поліську обласну сільськогосподарську дослідну станцію, а через п’ять років — в Українську зональну станцію картопляного господарства, яка мала 16 опорних пунктів по всій Україні. В довоєнні роки Поліська дослідна станція перетворилася у важливий центр агрономічної науки в районах Українського Полісся. У роки Великої Вітчизняної війни більше 150 жителів Ф. боролися з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, 104 з них не повернулися додому. У листопаді 1943 року село було визволено від німецьких загарбників. У 1944 році відновила свою науково-дослідну роботу дослідна станція. У 1965 році за заслуги у виведенні сортів сільськогосподарських культур та в зв’язку з 50-річчям з дня заснування дослідна станція була наго — роджена Почесною грамотою Верховної ради УРСР. Протягом 1970-1994 років дослідну станцію очолював Володимир Антонович Вишневський, під керівництвом якого колективом проведена значна науково-дослідна робота, зміцнена матеріальна база станції. За успішну багаторічну науково-виробничу і громадську діяльність В.А. Вишневського нагороджено багатьма орденами і медалями а також золотою та срібною медалями, дипломами ВДНГ, йому присвоєно звання «Заслужений працівник сільського господарства України». Нині наукові дослідження ведуться в чотирьох наукових відділах. Працівниками станції створені широко відомі сорти картоплі та озимого жита. Після В.А. Вишневського станцію тривалий час очолював досвідчений спеціаліст, кандидат сільськогосподарських наук В.І. Сидорчук. На дослідній станції також працюють кандидати сільськогосподарських наук завідуючий лабораторією науково-дослідного інституту картоплярства УААН, старший науковий співробітник С.А. Балябо та завідуюча лабораторією насінництва О.В. Плотницька. У селі діють школа-сад, бібліотека, ФАП, магазини. У 1989 році в Ф. налічувалося 729 жит.; 2001 — 648 жит. Уродженцями села є: кандидат економічних наук, завідуючий відділом економічного співробітництва з зарубіжними країнами Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» О.В. Сидорчук; кандидат сільськогосподарських наук, завідуючий лабораторією насінництва і стандартизації Одеського селекційно-генетичного інституту УААН В.В. Вишневський.

 

Фортунатівка (стара назва Яновецька Буда) — село, підпорядковане Устинівській сільській раді. Відоме з XIX ст. Проте археологами поблизу села виявлено середньовічне городище, оточене високими валами. У 1887 році в Ф. налічувалося 246 жит. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, більшість з них не повернулися додому. У листопаді 1943 року село було звільнене від гітлерівців. Відступаючи з села, загарбники спалили біля 100 будівель. На сільському кладовищі знаходиться впорядкована одиночна могила воїна-визволителя села. У 1989 році в Ф. налічувалося 58 жит.; 2001 — 33 жит.

 

Червоний Лан — село, підпорядковане Головківській сільській раді. У 30-50-і роки XX ст. відоме як хутір. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села стали бійцями Червоної Армії, боролися з гітлерівцями в партизанських загонах, більшість з них загинуло. У 1989 році в Ч.Л. налічувалося 94 жит.; 2001 — 90 жит.

 

Червоний Плугатар — село, підпорядковане Вишівській сільській раді. У 20-60-і роки XX ст. відоме як хутір. У 1930 році тут діяв колгосп «Червоний Плугатар». У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села зі зброєю в руках боронили рідну землю від гітлерівців, більшість з них загинуло. У 1989 році в Ч.П. налічувалося 116 жит.; 2001 — 81 жит.

 

Чоповичі — селище міського типу, центр селищної ради, якій підпорядковані села Пристанційне та Стримівщина. Розташовані за 25 км від райцентру. Назва селища скоріше всього походить від назви річки, що протікає біля нього — Чопівки. Територія, де розміщуються Ч., була населена ще в прадавні часи, про що свідчить виявлене тут неолітичне поселення IV тис. до н.е. У VI-VII ст. на території Ч. розміщувалося родове поселення древлян — Чопів. Коли древлянська територія ввійшла до складу Київської Русі, чопівчани брали участь в бойових походах київських князів. Після приєднання українських земель до Литовського князівства вони продовжували військову службу у литовських князів. До 1519 року належить перша письмова згадка про Ч. як село Овруцького повіту. Від 1524 року залишився заповіт Давида Чопівського, який наказував своєму синові вірно служити короні, давати кадку меду Києво-Печерському монастирю, а також збудувати в Ч. церкву. У другій половині XVI ст. Києво-Печерський архимандрит М. Хребтович прийняв село в свої володіння. Після загарбання українських земель Польщею вільнолюбні чопівчани мужньо боронили свою свободу і права. У роки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького вони активно боролися проти польських поневолювачів у складі козацького Овруцького полку. Після завершення війни спроби польської шляхти повернути собі землі біля Ч. дістали рішучу відсіч з боку місцевих жителів. У червні 1683 року чашник подільський С. Шумлянський на чолі чисельного військового загону жорстоко розправився з чопівчанами за непокору. Та це не зламало жителів села. Цього ж року грамотою короля Іоана III за Чопами остаточно визнається шляхетне походження. Підтверджуються і їхні великокнязівські грамоти, поновлюється право на володіння землями, не вимагається інша повинність, окрім двох служб кінних і збройних (двох озброєних вершників). Чопи мали бути готові виступати за першою вимогою Речі Посполитої. їм було надано землі, річки і бортні місця. За способом життя вони мало чим відрізнялися від жителів навколишніх сіл. Поряд з військовою службою займалися землеробством, рибальством, мисливством тощо. Лише найбагатші з родини Чопівських мали кріпаків. Наприкінці XVII ст. жителі Ч. стали активними учасниками козацько-селянського повстання під проводом С. Палія. Уродженець села І. Кириченко був суддею в повстанському війську. У 1778 році в селі за кошти місцевих жителів збудована дерев’яна церква в ім’я св. Трійці. Після приєднання Правобережної України до Росії перед жителями Ч. знову постали проблеми захисту своїх прав і привілеїв. Спираючись на історичні документи, вони довели свою приналежність до дрібнопомісного дворянства. У 1847 році в Ч. проживало більше 3,5 тис. жит., в т.ч. 283 сім’ї дворян Чопівських та 84 — дворян інших прізвищ. Реформи 60-х років XIX ст. прискорили економічний розвиток Ч. Тут почала діяти фабрика гнутих меблів, миловарний і свічковий заводи, аптека. У 1887 році в Ч. налічувалося 4905 жит. У 90-і роки почав випускати продукцію лісопильний завод. Працювало 7 вітряків і 4 млини. Напередодні першої світової війни в селі проживало 6250 жителів, діяло 15 дрібних підприємств. В Ч. діяло двокласне земське училище, при ньому народна бібліотека. Працювала дільнична лікарня на 10 ліжок. У 1914 році відкрито приватний кінематограф. Зусиллями земської управи створена чоповицька агрономічна дільниця. Торгівлю забезпечувало 7 бакалійних лавок, кілька магазинів залізоскоб’яних товарів, два магазини шкіряних товарів, ресторан. В урочищі Кип’ячому поблизу Чопович був заснований монастир Києво-Печерської лаври на честь Усікновення глави Іоанна Хрестителя. Тут незабаром виросла церква, у якій «кипіло» джерело, де брали воду для зцілення. У монастирі зібралося понад сто монахів. На великі свята сюди приходило кілька тисяч прочан. Проте при більшовиках монастир у Кип’ячому зазнав утисків. У 1928 році був заарештований диякон монастиря М.П. Кириченко. Наприкінці 20-х років на монастир напала група бандитів, які підпалили церкву, вбили ігумена Костянтина та скиігумена Рафаїла з послушниками. Сьогодні урочище повертає своє забуту славу. Релігійна громада Української православної церкви парафії святого Михаїла, першого митрополита Київського, при підтримці місцевих жителів розпочала відродження цієї історичної та духовної пам’ятки. На фронти першої світової війни було мобілізовано понад тисячу жителів села, третина з них загинула, 44 повернулися каліками. Наприкінці січні 1918 року в Ч. встановлено радянську владу. Проте вже наступного місяця в село ввійшли німецькі війська. Місцеві жителі організували їм активний спротив. В районі Ч. діяв партизанський загін, який очолював І.О. Чернов-Мирутенко та І.І. Драпій. У квітні 1919 року в селі було створено ревком на чолі з Л. Дідківським та І. Кириченком, а з серпня 1920 року — комітет незаможних селян. У 1921 році створено сільраду. В 20-30-і роки на території Ч. діяли українська та єврейська національні сільради. На початку 20-х років в Ч. існувало 2500 господарств, проживало біля 15 тис. жит. Тут діяли споживче товариство та 2 ТСОЗи. Працювало також біля 20 кустарних підприємств, що об’єдналися в артіль, який виготовляв гнуті меблі. Крім того, в селі було 6 млинів та 4 олійниці. У 1926 році було створено колгосп «Перемога». Через два роки в селі діяло вже 13 сільгоспартілей. З 1929 року в селищі діяла промартіль «Пролетарій», яка через 10 років перетворилася в фабрику гнутих меблів. На ній працювало біля 100 робітників. З 1935 року Ч. стали селищем міського типу та районним центром. На початку 30-х років була добудована лікарня. У 1939 році в Ч. загалом діяло 4 семирічки та одна середня школи, де навчалося близько тисячі учнів. Працювали будинок культури, районна бібліотека. З перших днів Великої Вітчизняної війни жителі Ч. масово стали на захист Вітчизни. Понад 7 тис. жит. працювали на будівництві оборонних споруд Коростенського укріпрайону. З числа 200 добровольців було сформовано винищувальний батальйон. Біля 500 жит. селища стали бійцями Червоної Армії, боролися з ворогом в партизанських загонах, 472 з них загинули. В період окупації в Ч. діяла підпільна організація під керівництвом офіцера Червоної Армії О.Х. Іщенка, який потрапив в оточення. У лютому 1943 року гітлерівці схопили керівників підпілля. Проте організація продовжувала діяльність. Підпільники підтримували зв’язки з Чоповицьким партизанським загоном, який діяв в складі з’єднання М.І. Наумова. Житель селища С.Д. Бокарев, командир підрозділу партизанського з’єднання С.А. Ковпака, за бойові заслуги був нагороджений орденом Леніна. 14 листопада 1943 року частини 4-го гвардійського Кантемирівського корпусу та 13-ї армії визволили Ч. Проте гітлерівці перейшли в контрнаступ. В жорстоких боях радянські воїни зупинили ворога. Більше 400 бійців полягли на чоповицькій землі, серед них Герой Радянського Союзу майор П.Ф. Захарченко. Офіцерам О.П. Єгорову та В.З. Вайсеру за виявлений героїзм посмертно присвоєно звання Героїв Радянського Союзу. У 1959 році на честь радянських воїнів, які загинули при визволенні селища споруджено меморіал, на якому у 1975 році встановлено танк Т-34. В повоєнні роки завдяки трудовій звитязі жителів Ч. вдалося швидко загоїти рани. У 1950 році на території Ч. діяло два колгоспи — «Перемога» та ім. Ворошилова. У 60-70-і роки розширено і реконструйовано фабрики гнутих меблів і швейну. У 1957 році в Ч. збудовано льонозавод, який швидко перетворився на одне з найбільших підприємств селища. Наступного року Чоповицький район було ліквідовано, більшість його населених пунктів, в т.ч. і Ч. увійшли до складу Малинського району. Ч. стали центром селищної ради. У 80-і роки реорганізовано сільськогосподарське підприємство. У 1972 році на базі місцевого колгоспу «Перемога» утворено радгосп насінницького напрямку «Чоповицький». На початку 1988 року він був реорганізований в сільськогосподарське відкрите акціонерне товариство «Чоповицьке». Одним з найбільших підприємств селища в 90-і роки був завод «Електровимірник», нарощували потужності льонозавод, Чоповицьке відділення «Агропромтехніки», цех Малинської швейної фабрики. Нині в селищі діють дільнична лікарня, будинок культури з танцювальним залом, доросла та дитяча бібліотеки, аптека, магазини різних форм власності, ринок, пожежне депо, одне з найсучасніших в області. Працює КСП «Чоповицьке». У 1998 році в селищі відкрито нове двоповерхове приміщення школи зі спортзалом, їдальнею та просторими класами. У 1989 році в Ч. налічувалося 2802 жит.; 2001 — 2272 жит. З Ч. походить родина O.A. Фещенка-Чопівського — видатного державного діяча УНР, вченого-металурга. Уродженцями селища є: відома дитяча письменниця Л.М. Письменна (в її честь на фасаді місцевої школи встановлена пам’ятна дошка); заслужений діяч мистецтв, народний художник УРСР С.А. Кириченко; доктор філософських наук М.В. Дяченко; заслужений скульптор України В.І. Фещенко; єврейський письменник І. Чеповський; народний депутат України, потім голова Житомирської облдержадміністрації М.М. Рудченко; голова Малинської райради П.М. Бабарика; керівник Служби з питань помилування при Секретаріаті Президента України В.М. Мойсієнко; перший заступник голови Держдепартаменту продовольства М.П. Сичевський; заступник голови Державного комітету з питань фінансових послуг В.П. Левченко; депутат Житомирської обласної ради В.І. Шпакович; заступник генерального директора київської фірми «ІВІК» Ю.А. Страутман; проректор по виховній роботі Житомирського технологічного університету, кандидат історичних наук, доцент О.І. Дідківська; доцент кафедри права Черкаського державного університету В.М. Мойсієнко; київський художник-дизайнер церков та храмів М.С. Гринчевський.

 

Шевченково — село, центр сільської ради. Розташоване за 24 км від райцентру. Сільраді підпорядковані села Кутище, Тишів та Крушники. Село відоме з 20-х років ХХ ст. У 1929 році тут було відкрито 4-класну школу. При ній був інтернат, де проживали діти з сусідніх сіл — Крушників і Полісся. З 1939 року розпочалася організація колгоспів. Перші з них отримали назви «Зірка», а потім ім. Будьонного (діяв в районі нинішнього Шевченково 1) та «Червоний партизан» (діяв в районі нинішнього Шевченково 2). Сотні жителів Ш. брали участь в боротьбі з загарбниками на фронтах та в партизанських загонах, 100 з них загинуло. 15 листопада 1943 року село було визволене від окупантів. Завдяки самовідданій праці жителів Ш. вдалося швидко відбудувати зруйноване господарство. Колгоспи об’єдналися в один — ім. Будьонного, який проіснував 10 років. Потім отримав назву «Зоря», який згодом увійшов на правах виробничої бригади до складу радгоспу ім. Тараскіна села Барвінки. У 1984 році в Ш. створено радгосп «Поліський», який нині реформовано у СВАТ «Поліське». Нині в селі діють загальноосвітня школа, ФАП, магазин, поштове відділення. У 1989 році в Ш. налічувалося 251 жит.; 2001 — 218 жит. Уродженцем села є колишній заступник міністра палива та енергетики Придніпровської республіки І.П. Максименко.

 

Щебзаводи — залізнична станція.

 

Щербатівка (попередні назви: — Слобода Щербаківка, потім до 1957 року — Щербаківка) — село, підпорядковане Слобідській сільській раді. Відоме з XIX ст. У 1876 році в Щ. налічувалося 169 жит. На початку 30-х років XX ст. число жителів становило 1089 осіб. В зв’язку з тим, що більшість населення становили поляки, Щ. була виділена в окрему польську сільраду. В селі також діяла польська 7-річна школа. Більше сотні жителів Щ. в рядах Червоної Армії боролися проти загарбників, 89 з них загинули. 12 листопада 1943 року воїни 112-ї і 226-ї стрілецьких дивізій визволили село від окупантів. У 40-50-і роки Щ. була центром сільської ради. Нині щербатівська виробнича бригада є складовою частиною ТОВ «Юніс» села Слобідка. В селі діють загальноосвітня школа, ФАП, клуб, бібліотека, два магазини. У 1989 році в Щ. налічувалося 376 жит.; 2001 — 310 жит. Уродженцем села є президент спілки орендарів і підприємців України В.М. Хмельовський.

 

Юрівка — село, підпорядковане Малинівській сільській раді. Відоме з XIX ст. як поселення німецьких колоністів. Напередодні першої світової війни їх було переселено на Поволжя. У 1989 році в Ю. налічувалося 284 жит.; 2001 — 292 жит.

 

Яблунівка (до 1957 року — хутір Петровський) — село, підпорядковане Нововороб’/вській сільській раді. Відоме з початку ХХст. У 1989 році в Я. налічувалося 99 жит.; 2001 — 77 жит.

 

Ялцівка — село, підпорядковане Любовицькій сільській раді. Відоме з XVI ст. На початку XVII ст. носило статус містечка і було центром володінь великих землевласників Єльців, від родинного прізвища яких і походить назва населеного пункту. У 1648 році в Я. налічувалося 150 жит. У 1845 році село разом з його жителями продане його попереднім власником Карабановським поміщику Перро за 15 тис. крб. з правом щороку брати руду з любовицьких земель по 1500 парокінних возів. У 1856 році тут діяла рудня, одна з найбільших на Малинщині. У 1885 році 12 робітників виробили 160 пудів заліза. На початку XX ст. в Я. діяли церковно-приходська школа, магазин. В середині 20-х років панські будівлі було перебудовано під школу. У 1930 році в Я. створюється колгосп «Шлях до кращого». У роки Великої Вітчизняної війни більше ста жителів села зі зброєю в руках боронили свою Батьківщину від загарбників, 66 з них загинули на фронтах. Відступаючи з села, окупанти спалили 238 будівель, церкву. 13 листопада 1943 року Я. була визволена від окупантів. 26 радянських воїнів полягли на ялцівській землі. У 1944 році відновив свою роботу колгосп, розпочалося навчання в школі. У 1954 році ялцівська виробнича бригада ввійшла до складу любовицького колгоспу. У 50-60-і роки село було електрифіковане, в ньому провели радіо, побудували клуб, бібліотеку. Нині в селі діють клуб, бібліотека, магазин. У 1959 році в Я. налічувалося 518 жит.; 1970 — 451 жит.; 1989 — 326 жит.; 2001 — 221 жит. Уродженцями села є: знатний бригадир, нагороджений двома орденами Леніна М.П. Кодоненко; секретар міжпарламентської групи «Україна-Німеччина» Л.О. Губар.

 

Ярочище (стара назва Великий Ліс) — село, підпорядковане Дібрівській сільській раді. Відоме з початку XX ст. як хутір, у 30-і роки стало селом. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села стали бійцями Червоної Армії, боролися з окупантами в партизанських загонах, 17 з них загинули. 14 листопада 1943 року Я. було визволене від німецьких загарбників воїнами 112-ї, 143-ї та 280-ї стрілецьких дивізій. У 1964 році отримало сучасну назву. У 1989 році в Я. налічувалося 55 жит.; 2001 — 13 жит.