Обережно: рейдерство

Хто обіцяє гроші, або Провокація по-малинськи

Перші споживчі товариства на Малинщині зародилися у 1909 році. За вікову свою історію споживча кооперація району пережила злети і падіння, перемоги і поразки, розквіт і занепад, економічну стабільність і кризи. Словосполучення «рейдерська атака» у лексикон малинських кооператорів увійшло вперше...

 

На початку лютого містом поповзли чутки, що у людних місцях з'являються невідомі люди, шукають членів міського споживчого товариства і просять продати їм їхні пайові книжки.

— У базарний день я торгую у кооперативному кіоску на ринку, — повідала продавець універмагу Марія Романчук. — Підходить до мене якийсь молодик і запитує, чи я пайовик, чи були пайовиками мої батьки, чи збереглися їхні книжки? Відповіла, що всі у сім'ї пайовики, мама старенька, батько вже помер, але книжки зберігаємо. Чоловік сказав, що купить усі три книжки і заплатить за кожну по 200 гривень. Того дня з подібною «пропозицією» він обійшов на нашому ринку мало не всіх пайовиків.

Робота велася чітко, продумано і з широким розмахом на захват. Ніхто у результатах «ловлі» не сумнівався, оскільки приманкою були гроші. 18 лютого у місцевій газеті «Замок Володарів» з'явилося оголошення проте, що Малинське споживче товариство проводить у районному будинку культури збори пайовиків. Правління споживчого товариства рішення про це не приймало, тож, відповідно, і повідомлення в газету не давало. На запитання: «Хто ж автор оголошення?», головний редактор газети Валерій Марценюк, намагаючись бути щирим і відвертим, сказав:

— Я на цій посаді всього кілька днів і не готовий до розмови. Можливо, за цим стоїть непрофесійність чи некомпетентність працівників, а, можливо, щось інше. Я сам дуже поважаю Валентину Петрівну (голову райспоживспілки — прим. авт.), отож обіцяю розібратися і або ж дати спростування, або ж відповідь правлінню. Особисто вибачусь, якщо винна газета.

Директор районного Будинку культури Анатолій Мельник на запитання «Чи було замовлення на проведення зборів?», відповів «Ні», пообіцявши, якщо його не буде, то зачинить заклад на ключ і не залишиться навіть стороннім спостерігачем.

Місто почало лихоманити. Старенькі бабусі з дідусями приїжджали із віддалених сіл із неперереєстрованими пайовими книжками 60-х, 70-х, 80-х років, перепитуючи мало не кожного перехожого, кому їх можна продати і скільки за них сьогодні дають. Щоправда, немало було і таких, як, приміром, Лариса Костюченко, із кількома десятками років пайового стажу, котра запевнила, що краще спалить свою пайову книжку, аніж продасть її за гроші пройдисвітам.

— Мені досить московської «МММ» та «Київської Русі», куди я здала дитячі сертифікати, — обурювалася жінка. — А ці сьогодні дадуть гроші, а завтра прийдуть і виведуть корову з хліва за ті гроші, або ще щось.

Після появи у газеті оголошення на сполох почало бити і правління Малинської райспоживспілки.

— Коли мені стало відомо, що «чужинці», скуповуючи пайові книжки, вимагають у людей копії паспортів та ідентифікаційних кодів, — зазначила голова правління Валентина Скуратівська, — я зрозуміла, що це шахрайство, що і викликало у мене занепокоєння. Бо ж при наявності цих документів можна провернути якусь аферу, приміром, взяти кредит, або щось у кредит. І як законослухняна організація, правління почало стукати у двері тих, хто зобов'язаний відстоювати верховенство закону. 18 лютого ми відправили листи прокурору Малинського району О.Сидоренку та начальнику районного комунального підприємства з технічної інвентаризації В.Мазуру, в яких йшлося проте, що група невідомих людей, з метою заволодіння майном райспоживспілки, уже протягом місяця проводить підкуп пайовиків споживчих товариств за готівку і отримує від них нотаріально засвідчені приватним нотаріусом Л.Янош довіреності на вирішення всіх питань щодо їхніх прав. Хоча, відповідно до п.2, статті 7 Закону України «Про споживчу кооперацію», кожен член споживчого товариства користується на загальних зборах споживчого товариства правом одного голосу незалежно від розміру внесеного ним пайового внеску, і це право не може бути передано іншим особам. Подібного змісту листи відправили голові Малинської райдержадміністрації І. Малегусу та голові районної ради П. Бабариці. А 20 лютого правління райспоживспілки надіслало звернення голові Малинського районного суду С. Михненку, в якому повідомлялося про спробу рейдерського заволодіння майном споживчої кооперації групою невідомих осіб. Аналогічні звернення надіслали начальнику головного управління юстиції у Житомирській області В.Шундрику, начальнику Малинського РВ УМВС України у Житомирській області М. Старовойту, шеф-редактору газети «Замок Володарів» Г. Ободзинському, державному реєстратору виконавчого комітету Малинської міської ради А. Антонюку та в інші інстанції.

Стурбоване нахабністю неправомірних дій невідомих осіб, правління облспоживспілки «постукало у двері» вищих органів влади, звернувшись до голови облдержадміністрації Ю.Забели, начальника управління служби безпеки України в Житомирській області Г.Зелінського, прокурора області М.Фратковського та начальника УМ ВС України в Житомирській області З.Присяжнюка з проханням дати належну правову оцінку і гідну відсіч незаконним спробам заволодіння майном споживчої кооперації у Малинському районі, акцентуючи увагу на тому, що мова йде не просто про передачу кількох об'єктів, що належать райспоживспілці, новим власникам, а загалом про її майбутнє, і що подібні дії можуть призвести до знищення споживчої кооперації, чим спричинять немало проблем в обслуговуванні населення, насамперед, сільського, скорочення робочих місць, соціальну напругу в районі...

Ближче до дати проведення зборів «базарне радіо» рознесло повідомлення про те, що всім, хто на них прийде, видадуть по 50 гривень. За два-три дні ставка зрівнялася із вартістю пайової книжки — двісті гривень.

І ось цей день настав. Він був похмурим, непривітним і холодним, як обличчя викинутих державою за межу бідності стареньких, згорблених від тяжкої життєвої ноші, війни і праці людей, котрі всупереч своїй гідності і совісті, задля поповнення вивітреного загальною економічною кризою гаманця, стояли біля районного Будинку культури з простягнутими душами і руками, чекаючи «манни небесної». Прибувати із сіл вони почали ще зранку, хоч видавати гроші пообіцяли об одинадцятій. Та обіцяного, як відомо, чекають довго. У призначений час ніхто не навідався, Зате звідкілясь з'явилася нова інформація — «гроші привезуть і видадуть перед початком зборів» (збори були призначені на 14-ту годину). Люди не розходились: чекали і мерзли, мерзли і чекали. З юрби чулися різні репліки: «Я знайшла вдома аж чотири пайові книжки, може, вдасться продати усі», «Я почула і приїхала аж з-під Києва, там тепер живу. Мені вже книжка і паї не треба, а гроші зайвими не будуть», «А я тут за свою сваху, вона кілька років тому померла, а книжка її залишилася. Дай, думаю, скористаюся». Одна бабуся прийшла за грішми із сумкою. Бо поки до неї інформація докотилася — ставка зросла до 20 тисяч гривень. Раїса Іванівна Кучер, пайовик із 1973 року, свою позицію пояснила так: «Як усі, так і я. Дадуть гроші — продам паї, не дадуть — піду додому». Було серед присутніх чимало і таких пайовиків, котрі, перш ніж відрізати, кілька разів переміряли. Приміром, Раїса Іванівна Куц, у минулому робітниця меблевої фабрики, поділилася своїми тривогами, що це може виявитися черговою аферою, мовляв, скільки про них розповідають у газетах, по радіо, телебаченню? Отож і побоювалася.

Незадовго до 14-ої години біля Будинку культури загальмувала іномарка. З неї винесли великий ящик. Із натовпу почулося — «Гроші!». Занесли у фойє, відкрили... Виявилося, то ксерокс для копіювання паспортів та ідентифікаційних кодів пайовиків. На запитання: «Адежгроші?», почулося: «Будуть після зборів». Як і годиться, розставили кілька столів для реєстрації пайовиків і приступили до роботи. Перевірити легітимність проведення загальних зборів членів товариств вирішило правління споживчого товариства, розпочавши і свою реєстрацію пайовиків, що відразу ж їм було заборонено робити. Однак комісії все ж вдалося зареєструвати 5 пайовиків, двоє з яких — померлі. Коментарі, як мовиться, зайві.

Збори розпочалися із півторагодинним запізненням, їх відкрив Микола Литвиненко, який тепер став представляти інтереси інвесторів та пайовиків. Збори з подачі Литвиненка вибрали президію, мандатну і лічильну комісію. Нині діюче правління на збори не запрошували. Та коли із залу донеслося: «Заслухати звіт про роботу правління!», на сцену піднялася його голова Наталія Підсуха. Але мікрофон головуючий їй не дав, продемонструвавши тим самим «демократичність» зборів. Найманий для консультацій юрист Анжей Климчук познайомив присутніх із десятьма питаннями порядку денного, після чого голосуванням за принципом «одобрямс» визнали неправомірними та незаконними попередні звітно-виборні збори уповноважених та їхні рішення, а значить і незаконно обраними керівні органи споживчих товариств — міського і «Кооператор». Як не дивно, рішення було прийняте «одноголосно». Маленька, але важлива деталь: колишньому директору школи №3, пайовику Надії Василівні Філик, одного голосу виявилося замало, що й змусило її один віддати у листопаді на звітно-виборних зборах за обрання керівних органів, другий — за визнання тих зборів і їхніх рішень неправомірними. І це директор школи, людина, котра, як мовиться, у всіх на очах. А скільки подібних пайовиків було в залі? Згідно з тим же порядком денним, у члени споживчого товариства (щоправда, невідомо, якого — прим. авт.) прийняли Ольгу Степанчук та двох її колег по бізнесу, мешканців міста Житомира Сергія Шматка і Михайла Спірина. На цій трійці і замкнулося коло членів новообраного правління на чолі з Ольгою Степанчук.

Степанчук О.М. під час проведення фіктивних загальних зборів пайовиків СТ «Кооператор» була висунута на посаду голови правління СТ «Кооператор». Основний вид діяльності — торгівля з лотків на ринках. Реєстраційне свідоцтво, яке було видане у травні 1999 року, у листопаді 2005 року було анульоване. Причина закриття — рішення господарського суду.

Степанчук О. М. була заміжня за Шматком С.В. — директором ТОВ «ДПС», основним видом діяльності якого було лісопильне та стругальне виробництво і оптова торгівля деревиною. На момент публікації значився у боржниках «Приватбанку».

Це якраз і є ті люди, які проявили «милосердя» до малинських пайовиків, вирішивши їм допомогти. Чим? Про це відразу сказала після свого обрання Ольга Степанчук:

— Я виплачу усім вам дивіденди, починаючи із завтрашнього дня, по 20 осіб, усім продавцям по селах дам зарплату 2 тисячі гривень, усім пайовикам дам безплатні торгові місця на кооперативному ринку. Я маю досвід. Бізнесом займаюся із 16-ти років, у Житомирі в мене мережа власних магазинів та закладів ресторанного господарства. Перше, що зроблю, — це відкрию спеціалізований соціальний магазин для пенсіонерів, інвалідів та малозахищених верств населення.

На запитання: «Чому ж такого магазину немає у Житомирі?», відповіла: «У Житомирі буде пізніше, перший з'явиться у Малині».

Цікаво, а чи спробувала «новий голова», обіцяючи зарплату 2 тисячі гривень, хоча б поцікавитися, скільки жителів у найвіддаленіших глибинках Малинщини — зони особливої уваги, потерпілої від Чорнобильської трагедії, і який товарооборот у тих магазинах? А чи знає бізнес-леді, що, на відміну від неї, приватника, кооператор має обмеження у націнках на товари першої необхідності? А навіщо їй це знати? Приватник у малих селах не торгує. Це й непокоїть голову правління райспоживспілки Валентину Скуратівську.

— На карту поставлене не лише існування споживчої кооперації, — наголосила у розмові Валентина Петрівна, — а й майбутнє пайовиків. Спроба відірвати ласий шматок від споживчої кооперації цілком зрозуміла, бо це ще єдиний у нашій розграбованій, «прихватизованій» по шматкам державі, острівець колективної власності. Отож і вабить він до себе усіляких шахраїв-пройдисвітів. Обслуговуючи бідні прошарки населення, споживча кооперація часто-густо працює собі на збиток. Держава від нас відвернулася. Та, незважаючи на це, ми не лише захищаємо соціальні інтереси людей, а й розвиваємося. За останніх п'ять років утвердилася динаміка зростання обсягів усіх галузей діяльності. Зароблені та вилучені від продажу незадіяного майна і одержані від оренди 5 мільйонів гривень ми інвестували у реконструкцію і модернізацію закладів торгівлі і ресторанного господарства, що дало нам можливість привести до конкурентоспроможного стану у центрі міста маркети «Добробут», «Соборний», універмаг, магазини «Книги», «Господарські товари», ресторан «Ірша», кафе «Шанс», «Ласунка», «Троянда». Постійно проводимо реконструкцію торгових рядів ринку. Наші об'єкти стали окрасою міста і, зрозуміло, тепер вони приваблюють «добродіїв» із товстими гаманцями. А де ж були ці «добродії», коли споживча кооперація внаслідок економічної лихоманки 90-х років опинилася у борговій ямі? До державної казни від кооператорів району тільки за минулий рік надійшло 3 млн. 700тис.грн. різних податків та обов'язкових платежів. А це — пенсія тим же пайовикам, зарплата їхнім дітям та онукам. Чи хоч один приватник стільки платить? Я сьогодні більш ніж упевнена, що ця акція приречена на провал. Але дивує інше: чому мовчить наша влада? Навіть на збори, де зібралося стільки людей, не з'явився жоден її представник, хоч розпорядження про їхнє відкриття у Будинку культури надійшло з райдержадміністрації.

Своє обурення діями «доброчинців» висловили пайовики-непрацівники споживчої кооперації — ветеран війни і праці Анатолій Антонович Прокопенко та колишній заступник голови райдержадміністрації, нині директор школи села Українка, депутат райради, голова комісії з гуманітарних питань Василь Іванович Тимошенко, завітавши у дні «революційної» напруги до правління райспоживспілки:

— Жаль, що я не знав про збори, оскільки оголошення було вміщене у газеті, яку не читаю, — сказав зокрема Василь Іванович. — Я обов'язково взяв би у них участь. У мене є багато переконливих фактів на користь споживчої кооперації, але перше, що я запитав би у присутніх пайовиків, хто харчуватиме їхніх дітей та онуків у школах району? Торік тендер виграв приватний підприємець «ПП Кельбас». Живе і працює у Києві. Звернутися з якимось запитанням, скаргою чи й з пропозицією — шукай вітра в полі. Для них шкільне харчування — це плацдарм для відмивання грошей. А сьогодні усі питання знову вирішуємо спільно. Якщо виникає якась проблема, директора комбінату громадського харчування Ларису Мацапуру довго шукати не доводиться — вона по мобільному зв'язку і серед ночі підніме, аби усе було на користь справі, себто на користь дітей та онуків тих же пайовиків. Прикро, що наші люди цього не бачать і не цінять.

Легітимність проведення загальних зборів членів Малинського споживчого товариства та споживчого товариства «Кооператор» не визнають і пайовики-спостерігачі з облспоживспілки.

— Організатори зібрання проігнорували найголовнішу вимогу до реєстраційного списку його учасників, який має складатися заздалегідь і лише на підставі особових рахунків пайовиків, що перебувають на обліку у товаристві, — прокоментував начальник відділу організаційно-кооперативної роботи і кадрів Аркадій Большой. — Через те не була озвучена відразу кількість присутніх на зборах пайовиків. І лише під кінець зібрання його головуючий назвав цифру—понад750 чоловік. Звідкіля? Якщо місць у залі приблизно 420-450, не всі вони були зайняті, та й було кілька десятків спостерігачів і тих, хто ще не визначився зі своєю позицією. Не витримує ніякої критики і сама процедура проведення зборів, голосування. Не працювали обрані мандатна і лічильна комісії. Представники обох товариств спільно обирали органи управління і контролю, скасовували неправомірні, на їхній розсуд, рішення усіх попередніх зборів, приймали в члени споживчого товариства та позбавляли членства, не називаючи прізвищ. До президії було обрано три особи та відразу до неї долучилися юрист Анжей Климчук та «політик і журналіст» із кількаденним стажем на посаді головного редактора газети «Замок Володарів» Валерій Марценюк, які, до речі, підключилися і до ведення зборів. На те, що скликання і проведення загальних зборів членів споживчих товариств здійснене з грубим порушенням норм корпоративного законодавства, а саме: Законів України «Про кооперацію», «Про споживчу кооперацію» та положень Статутів споживчих товариств, звернув увагу і начальник юридичного відділу облспоживспілки Сергій Черкас, зазначивши:

— Відповідно до Статутів Малинського споживчого товариства та споживчого товариства «Кооператор», загальні збори (збори уповноважених) скликаються правлінням у міру необхідності, але не рідше одного разу на рік. Правління (голова) споживчого товариства зобов'язані скликати загальні збори на вимогу третини його членів. Уданому випадку неможливо визначити, хто ініціював проведення загальних зборів, що і дає підстави для невизнання дійсними їх і прийнятих на них рішень.

Заступник голови правління облспоживспілки Петро Лотюк, котрий на зборах двічі намагався «відкрити очі» пайовикам і двічі під їхні викрики залишав сцену, зокрема сказав:

— Нам поки що так і не вдалося з'ясувати, хто за цим усім стоїть. Та після першого оголошення в газеті «Замок Володарів» на адресу правлінь споживчих товариств Малинського і «Кооператор» надійшли листи за підписом головного редактора газети Валерія Марценюка, в яких йшлося про те, що газета дасть спростування взамін на установчі документи споживчих товариств, списки їхніх членів та інші дані, яких так наполегливо домагаються «захисники» інтересів пайовиків. Не одержавши затребуваних матеріалів, газета вдруге надрукувала анонімне оголошення, оплатою за яке, судячи з усього, стало місце у президії зборів.

Присутні на зборах пайовиків — живі і мертві — голосували напрочуд швидко і за все. Навіть за те, щоб повернути майно раніше продане і здане в оренду. Хоч хтось задумався над тим, а як це можна зробити? Та думати було ніколи. Десять питань порядку денного розглянули і «одноголосно» прийняли відповідні рішення за якусь годину. Присутніх у залі, щоправда не всіх, бо ж було серед них чимало і тих, хто не продався, не «клюнув» на грошову приманку, цікавило одне — гроші. Отож, виходячи із зали, вони повертали в різні боки голови і запитували одне в одного: «Де дають гроші?».

Та грошей не дали ні після зборів, ні через два дні, як того обіцяли. Ні за пайові книжки, ні дивідендів. У суботу, 21 березня, із запізненням більш як на півгодини (а кому болить голова за те, що в очікуванні мерзнуть, стоячи і спираючись на палиці, старі люди) приїхало «правління». Із папками, пакетами. Люди ожили — є гроші! Та даремно. «Голова правління» сказала, що не вистачає якихось там голосів, отже, потрібно тим, хто ще не здавав копії паспортів та ідентифікаційних кодів, зробити це негайно, роздала бланки договорів для заповнення. У натовпі з'явилася стривожена жінка, шукаючи свого чоловіка. Присутнім пояснила, що телефонувала сестрі у Київ, яка працює у податковій службі, розповіла їй, що діється, і сестра порадила не встрявати ні в які «купівлі-продажі», бо це до добра не приведе. Жінка продовжувала шукати чоловіка, а група насторожених тим повідомленням людей відділилася від натовпу і попрямувала до автобусної зупинки... Степанчук «розпорядилася», щоб дописали до раніше складеного списку ще двадцять пайовиків для одержання грошей і вивісили його на двері Будинку культури, відповіла на кілька запитань присутніх та, пообіцявши привезти гроші у середу, сіла в іномарку...

У недалекому минулому усі подібні обіцянки виконувалися «після дощику в четвер». Новоспечені бізнесмени роблять це на день раніше — у середу. Від того тепліше?...

Автор цієї статті ставить знак запитання. Суди — численні і тривалі, — мають поставити після всього крапку. А легітимно обраний, чинний голова правління Малинської райспоживспілки Валентина Скуратівська дає слушну пораду тим, хто уже продався: «Не витрачайте, шановні, за куплений у вас голос 100-200 гривень, бо гроші ще ніхто і ніколи даремно не давав. Борги потрібно буде повертати, і дай Бог, щоб не сторицею».

 

Зоя ЦВЄТАЄВА.

«Вісті».