У зоні смерті життя триває,
і матері не бояться народжувати дітей...

«Чула, що у Малин до родичів переселилась відома всьому світу баба Настя, Балабеня по-вуличному, та, що жила у Великих Кліщах, у зоні відчуження, — зателефонувала в редакцію мали нчанка Надія Якимівна. — Розшукайте її і напишіть. Вона ж одна у безлюдді й радіації багато років живе...»

 

У Малині переселенців з Чорнобильської зони чимало. Є й уродженці Великих Кліщів та ближніх сіл сусіднього Народицького району. Редакція розшукала подружжя, тепер уже малинчан, Кондратенків: Іван Васильович — з Малих Миньків, Надія Павлівна — з Великих Кліщів. Бабу Настю добре знають.

 

— А нащо вам тітка Настя? — запитує Надія Павлівна. — Не знаю, як ви її знайдете. Вона, хоч і в літах, але на місці ніколи не сидить. Та й у Малині вона опинилась не з доброї волі. Але тут, у родичів, мабуть, тижнів кілька пожила, трохи відійшла та й, чула я, знов у свої Кліщі подалась. Господарство тримала і город. Дарма, що радіація. Видно, рідна земля їй здоров'я додає, чи що? Бо, знаєте, ніхто не може пояснити, чому тітка Настя у свої літа така ще жвава та чіпка... Пригадую, кілька літ тому тітку з кольками в животі забрали в Народичі на операцію. Так лікарі дивувались: у їхній практиці такого не було — виразка раною «приклеїлась» до іншої кишки і зрослась, ніби залатавши виразку... Отаке диво.

 

Надія Павлівна замовкла. Задумалась, а потім продовжила:

 

— Якогось року, коли ми приїхали у Великі Кліщі, зустріли тітку Настю по дорозі, стали розмовляти. Я спитала, чому не виселяєтесь, село ж стало на ліс схоже, страшно. Від здичавілих собак зарості ворушаться. Ви ж одна-однісінька в селі, в нім двадцять років крім вас — жодної живої душі. А вона лише всміхнулась — тут мій дім, тут зі мною Бог!

 

Крім тітки, у Великих Кліщах — церква в самому центрі (на знімку). Хоч село мертве давно, церква, на диво, жива. Закрита на клямку, і кожен приїжджий, хто бажає, відчиняє скрипучі двері, заходить у Храм Господній. Сяючі скромні ікони у вишитих білих рушниках. Вимита підлога. Нові фіранки на вікнах, крізь них пробивається сонце. Навіть гроші лежать у скарбничці.

 

Свічки воскові теж чекають, доки їх хтось запалить. Люди переказують, що церква має цілющу силу: тут можна на певний час залишати хустину, а потім прикладати до хворих місць — хустка буде помічною від болей.

 

Малі та Великі Кліщі, Звіздаль, Шишелівка, Малі Миньки, Перемога, Осошня. Сільські вулиці в цих селах схожі на діброви — самосій рясно вкриває подвір'я. За верхівками дерев можна побачити де-не-де вцілілі дахи, але частіше — лише голі комини. Відірвані хвіртки мовчки запрошують у мертві подвір'я. Там з побитих вікон тхне вологістю забутих кімнат. Розбиті веранди міряються силою з кущами та молодими деревами — хто кого подолає. Можна розгледіти навіть чорні лавки під похиленими тинами, на яких давно нікому сидіти. Занедбані колодязі.

 

— Натрудилися ми на городі того дня, як Чорнобиль бахнув, — пригадує Іван Васильович. — Посадили картоплю і теплого надвечір'я сиділи гуртом на лавці. Стомлені, спітнілі і щасливі. А потім почалося...

 

Влітку, згадує, була дана команда криниці пообкопувати глиною і целофаном обгорнути. Колгоспні поля, де й мама мала свою «норму», часто ставали майданчиками для вертольотів. А одного разу пілот вискочив з кабіни вертольота і став сварити жінок, мовляв, тікайте з цих полів, і не повертайтеся! Потім худобу всю з нашого та довколишніх сіл вивезли. Згодом настала наша черга, — зітхає Іван Васильович. — Але з Малими Миньками у мене пов'язані тільки добрі спогади, там минуло моє дитинство!

 

— Там наші корені, — підтримує чоловіка Надія Павлівна. — Ми щороку туди їдемо. На Проводи. До моїх родичів, у Великі Кліщі і до Іванових, у Малі Миньки.

 

Іван Васильович та Надія Павлівна, перезирнувшись, зітхають. Квітневе сонце засвітило в обличчя, аж зволожило очі. Думками вони були вже у своїй молодості, а, може, згадали горішню зустріч.

 

— Правда, доведеться брати в дорогу кілька «запасок», — каже Іван Васильович. — Бо торік, як поїхали на Проводи, багато людей потрапили у «пастку» — на дорогах, очевидно, проти браконьєрів, були розкладені «їжаки». І вже біля кладовища ми помітили, що багато коліс в автівках спущені. Шкода, що не попередили людей, які з усіх усюд добирались сюди відвідати померлих родичів...

 

— Поїдемо, як же не їхати? — міркує Надія Павлівна. — Коли ж іще із земляками зустрінемось? На нас же чекають...

 

Останні роки мертва зона оживає не лише на Проводи. Іван Васильович та Надія Павлівна часто їздять на батьківщину і по гриби та ягоди — їхні знайомі лі-карі-переселенці з Київщини перевіряли дари лісу на радіацію, казали, що в межах норми. Та й ні для кого не секрет, що побільшало в тих місцях і рибалок. Як розповідали Кондратенки, зона відчуження поступово стає зоною з олюднення: повертаються люди до рідних осель або й просто займають чужі пустки. Багато хто з ближніх сіл шукає пустки в Народичах — у райцентрі все ж легше вижити, ніж самотою в селі на старості літ. У святкові дні на вулицях Народич можна побачити навіть чимало молодих сімей з колясками, в яких щебечуть немовлята...

 

На території Житомирської області (єдиній в Україні) продовжують проживати люди в зоні безумовного (обов'язкового) відселення, які мають право на переселення та забезпечення житлом. Таких сімей 628. Із них 142 мають малолітніх дітей, 319 — одинокі. Із 63 населених пунктів удалося відселити 35, а в 21 залишилось проживати від 1 до 20 сімей, всього 113 сімей. Це, в основному, люди похилого віку. 1991-го року до зон радіоактивного забруднення було віднесено 84 населених пункти Народицького району, зокрема, 4 — до зони відчуження, 36 —до зони безумовного (обов'язкового) відселення, 36 — до зони гарантованого добровільного відселення, 8 — до зони посиленого радіоекологічного контролю. Сьогодні, через 23 роки після страшної аварії, на землі, що випромінює смертельний атом, відроджується життя...

 

Тетяна СОРОКА.

Малинські новини.