Подорожуємо Малинщиною

 

Антонів — хутір Малинської волості Радомисльського повіту. Не існує. Розташовувався поблизу села Пинязевичі. У 1887 році в А. налічувалося 21 жит.; 1926 — 17 жит., 3 двори.

 

Бабина Лоза — див. Лісове.

 

Баранівка — село, входить до складу Пиріжківської сільської ради. Розташоване на лівому березі р. Різні. Відомий історик В. Антонович розкопав біля Б. більше 40 давньоруських курганів. У 1595-1610 роках — маєток пана Барана. На початку XVII ст., як містечко, належало Єльцям. У 1648 році в Б. було 40 димів. Після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького майже всі жителі містечка були винищені поляками чи повтікали за Дніпро. В середині XIX ст. належало поміщикам Рудзевичу, Сагатовському, Лобачевському, Березовській, Цехановським. У 1880 році в селі проживало 646 жителів, в т.ч. 608 православних, 30 католиків, 8 євреїв. У жовтні 1861 року в селі відкрито церковно-приходську школу, в якій навчалося 13 дітей. У 1887 році в Б. налічувалося 925 жит. Діяли церква, магазин, лавка. На початку XX ст. в селі діяли 3 водяних млини. До 1923 року Б. — в складі Малинської волості Радомисльського повіту. У довоєнний час в селі діяли сільгоспартілі: «Бабина Лоза» (1921), «Нове життя» (1928), колгоспи 17-го партз’їзду та ім. Сталіна. У роки Великої Вітчизняної війни біля 200 жителів села стали бійцями Червоної Армії, 113 з них не повернулися з поля бою. В липні 1941 року біля села йшли жорстокі бої, які вели з ворогом частини 5-ї армії. Визволене від німців 14 листопада 1943 року. В 40-50-і роки — центр сільради. У 1959 році в Б. налічувалося 573 жит.; 1970 — 432 жит.; 1980 — 360 жит.; 1989 — 306 жит.; 2001 — 220 жит.

 

Барвінки — село, центр сільської ради. Сільраді підпорядковані села Новобратське та Загребля. Розташоване на лівому березі р. Ірша, за 25 км від районного центру та за 8 км від залізничної станції Чоповичі. Утворилось на початку ХХ ст. з кількох невеликих хуторів. В середині 20-х років у Б. виділялася земля частині селян з Чопович. У 1929 році в селі створено товариство спільного обробітку землі, у 1930 році — колгосп ім. Петровського. У 1932 році в селі відкрито початкову школу, яка з 1935 року після добудови була перетворена на семирічку. У 1936 році утворено Барвінківську сільраду в складі Чоповицького району. У 1941 році налічувалось 816 жителів. Більше 300 жителів села брали участь у Великій Вітчизняній війні. У боях загинув 151 житель Б., 249 не повернулося з фашистської каторги в Німеччині. За героїзм, проявлений в боротьбі з ворогом, 60 жителів відзначено урядовими нагородами. Село визволено від загарбників 13 листопада 1943 року. В повоєнні роки на території Барвінківської сільради діяло 3 колгоспи («8 Березня», «Ленінська перемога», ім. Петровського). У 1965 році Барвінківська сільрада перейшла до Малинського району. У 1972 році в селі було створено радгосп ім. Тараскіна в складі дев’яти бригад в селах Новобратське, Барвінки, Загребля, Шевченкове, Кутище, Крушники. Три останніх бригади у 1984 році виділилися в окремий радгосп — «Поліський». У 1959 році в Б. налічувалося 983 жителі; 1970 — 831 жит.; 1980 — 800 жит.; 1989 — 834 жит.; 2001 — 735 жит. Уродженцями Б. є: доктор історичних наук, професор Житомирського державного університету М.І. Лавринович; доктор філософських наук, професор Національної академії оборони України В.Ф. Баранівський; проректор з міжнародних зв’язків Білоцерківської сільгоспакадемії М.М. Баранівський.

 

Березине (до 1946 року — Берківка) — село, підпорядковане Горинській сільській раді. До 1923 року в складі Малинської волості Радомишльського повіту. Розташоване на берегах р. Здрівля. Відоме з другої половини XIX ст. У 1900 році в Б. налічувалося 134 жит., 27 дворів; 1926 — 356 жит., 71 двір; 1941 — 367 жит., 92 двори. На початку 30-х років в Б. створено колгосп. У роки Великої Вітчизняної війни 58 жителів села стали на захист Вітчизни, 30 з них не повернулися додому. Село визволено від загарбників в листопаді 1943 року. В 40-70-і роки — центр сільради. У 1989 році в Б. налічувалося 142 жит.; 2001 — 112 жит.

 

Березівка — село Малинського району. До 1923 року в складі Базарської волості Овруцького повіту. Було розташоване за 27 км на північний схід від районного центру та залізничної станції Малин. Засноване у XIX ст. як слобода. У 1899 році в Б. налічувалося 129 жит., 36 дворів; 1941 — 144 жит., 36 дворів. У роки Великої Вітчизняної війни загинуло 11 жителів села. Зняте з обліку у 1984 році.

 

Берестин — колонія Малинської волості Радомисльського повіту. Не існує. У 1900 році в Б. налічувалося 11 жит., 2 двори.

 

Берестяне — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Елівка сучасного Малинського району. У 1926 році в Б. налічувалося 104 жит., 18 дворів.

 

Берківка — див. Березине.

 

Білий Берег — село, підпорядковане Любовицькій сільській раді. До 1923 року в складі Малинської волості Радомисльського повіту. Розташоване на правому березі р. Ірша. Засноване в XVI ст. У 1552 році було власністю С. Сурина. У 1631 році належало Києво-Печерському монастирю. В цей час в селі нараховувалося 4 дими, 1 бідна халупа. У 1880 році в Б.Б. проживало 43 жителі, землі було 603 дес., вся покрита лісами. У 1887 році в селі налічувалося 140 жит., 1900 — 235 жит., 81 двір. У 1931 році організовано колгосп «Червоний промінь». У 1926 році в селі налічувалося 475 жит. у 108 дворах, у 1941 — 390 жит. у 119 дворах. У роки Великої Вітчизняної війни загинуло 56 жителів села, Б.Б. визволений від загарбників 12 листопада 1943 року. В 40-50-і роки— центр сільради. У 1989 році в Б.Б. налічувалося 113 жит., у 2001 — 62 жит.

 

Бувший Тартак — хутір (нім.) Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Ворсівка. У 1926 році в Б.Т. налічувалося 14 жит., 3 двори.

 

Буда — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Головки. У 1926 році в Б. налічувалося 107 жит., 19 дворів.

 

Буда-Каменецька — див. Владівка.

 

Буда-Ободзінська — див. Ободівка.

 

Будище — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Баранівка. У 1926 році в Б. налічувалося 142 жит., 27 дворів.

 

Будницьке — село, підпорядковане Йосипівській сільській раді. Засноване у XVIII ст. на місці майстерні з виробництва поташу. У 1959 році в селі налічувався 141 жит.; 1989 — 56 жит.; 2001 — 31 жит.

 

Будо-Вороб’ї (стара назва Буда Ясенівська) — село, центр сільської ради. До 1923 року в складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. Розташоване за 25 км від районного центру та за 20 км від залізничної станції Малин. Засноване на початку XIX ст. як поселення при поташевому заводі. Належало до Вороб’ївського маєтку. У 1898 році в Б.-В. збудовано православну дерев’яну церкву, а у 1913 році відкрите однокласне початкове училище. У 1899 році в Б.-В. налічувалося 713 жит., 132 двори; 1911 — 946 жит., 145 дворів. У роки колективізації в селі засновано машинно-тракторне товариство (1928), колгосп ім. Сталіна (1929). В Б.-В. у 1926 році налічувалося 1303 жит., 310 дворів, 1941 — 843 жит., 271 двір. 163 жителі села брали участь у Великій Вітчизняній війні, 126 з них загинуло. Село визволено від загарбників у листопаді 1943 року. Нині Б.-В. — центральна садиба ПОСП «Зоря». В селі діють школа-сад, магазин, бібліотека, ФАП. У 1989 році в Б.-В. налічувалося 384 жит.; 2001 — 311 жит. Уродженцями Б.-В. є: полковник, начальник штабу сухопутних військ України І.В. Альощенко; науковий співробітник інституту ядерної фізики В.А. Шитюк.

 

Букач — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався за 3 км на північ від с. Ворсівка. У 1926 році налічувалося 74 жит., 16 дворів.

 

Букачка — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Ворсівка. У 1926 році налічувалося 6 жит., 1 двір.

 

Буки — село, підпорядковане Луківській сільській раді. До 1923 року в складі Фасівської волості Житомирського повіту. Розташоване на лівому березі р. Тростяниця. Люди на території Б. селилися з давніх часів. Біля Б. виявлено поселення часів середнього кам’яного віку, а також два слов’янські поселення VI-VII ст. і могильник періоду Київської Русі. В першій половині XVII ст. Б. належали до маєтків Києво-Печерського монастиря, потім перебували в заставі Затиркевичів. У роки Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького тут розміщувалися загони козаків-повстанців. З 1728 року — маєток Київського каштеляна К. Стецького. Наприкінці XVIII ст. належало поміщику С. М’яновському. З початку XIX ст. — складова частина Добринського маєтку поміщиків Шаулінських. У 1905-1906 роках частину поміщицької землі (245 дес.) було придбано I та II Буківськими селянськими товариствами. В селі діяли винокурний завод, водяний млин (обидва до середини XIX ст.), фабрика, куди після переробки привозилася руда, лісопильний завод; земська прокатна станція сільгоспмашин, дві крамниці. Церква — Дмитрівська, дерев’яна, збудована у 1874 році. Церковно-парафіяльна школа відкрита у 1894 році. У 1795 році в Б. налічувалося 138 жит., 24 двори; 1850 — 300 жит.; 1899 — 688 жит., 128 дворів; 1911 — 795 жит., 140 дворів; 1926 — 1090 жит., 198 дворів. В роки Великої Вітчизняної війни 212 жителів Б. воювали з окупантами, 104 з них загинули. Село звільнено від загарбників у листопаді 1943 року. У 40-80 роках Б. були центром сільради. У 1989 році в Б. налічувалося 238 жит.; 2001 — 195 жит. Уродженцем Б. є відомий архітектор, дійсний член Академії архітектури СРСР (з 1970 року), академік Всесоюзної академії мистецтв, двічі лауреат державної премії А.В. Добровольський (1910-1988), один із авторів проекту забудови Хрещатика (1950-1955), проекту Будинку художника, Московського мосту та інших будов в столиці України.

 

Бучки — село, підпорядковане Луківській сільській раді. Розташоване на правому березі р. Тростяниця (притока Ірші). Біля Б. виявлено поселення доби бронзи та середньовічне укріплене городище. Засноване як слобода у XVIII ст. У 1796 році село належало генералу Торсукову. У 1799 році в Б. проживало 10 душ. Належало до парафії Покровської церкви. У 1844 році входило до складу Потіївського маєтку, власницею якого була княгиня М.П. Волковська. В середині XIX ст. тут знаходилася корчма. До 1923 року в складі Потіївської волості Радомисльського повіту. У 1900 році в Б. налічувалося 384 жит., 57 дворів; 1926 — 448 жит., 91 двір. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 33 з них не повернулася з фронту. Село звільнено від загарбників у листопаді 1943 року. У 1989 році в Б. налічувалося 89 жит.; 2001 — 55 жит. Уродженцями Б. є: викладач Київського інституту легкої промисловості Ю.М. Гладченко; радник колишнього президента Росії Б. Єльцина професор П.Ф. Лойко.

 

Буківська Рудня — село, засноване у XVIII ст. У 1796 році належало генералу Торсукову. Не існує. У 1768 році в Б.Р. діяла рудня, а на початку XIX ст. поблизу села на р. Тростяниця — вже три рудні.

 

Великий Ліс — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році налічувалося 7 жит., 1 двір.

 

Верховище — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році налічувалося 3 жит., 1 двір.

 

Виницьке — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Тепер у складі села Ворсівка. У 1926 році налічувалося 11 жит., 2 двори.

 

Вирки — хутір Малинського району Коростенського округу, підпорядковувався Головківській сільській раді. Знято з обліку в 1939 році.

 

Високий Груд — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Головки. У 1926 році налічувалося 34 жит., 4 двори. Знято з обліку у 1939 році.

 

Вишів — село, центр сільської ради. До 1923 року у складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. Розташоване за 40 км на північ від районного центру та за 28 км від залізничної станції Малин. Засноване у 2-й половині XIX ст. як слобода. На початку XX ст. у В. діяв млин. У 1902 році в селі відкрите однокласне сільське училище. У 1887 році у В. налічувалося 199 жит.; 1899 — 374 жит., 50 двір; 1911 — 340 жит., 52 двори; 1926 — 488 жит., 109 дворів; 1941 — 460 жит., 125 дворів. У 1926 році в селі діяло зразкове молочарне товариство. У роки Великої Вітчизняної війни майже 106 вишівців боронили рідну землю від загарбників, 57 з них не повернулися з фронту. У листопаді 1943 року В. був звільнений від окупантів. В селі діє ПП «Ерідан». У 1989 році в В. налічувалося 239 жит.; 2001 — 179 жит.

 

Вишнянка (до 1960 року — Червоний Лан) — село, підпорядковане Недашківській сільській раді. Виникло наприкінці 30-х років шляхом укрупнення хуторських господарств. У 1989 році у В. налічувалося 126 жит.; 2001 — 95 жит.

 

Візня (відома як Візнянська Слобода, Стара Рудня, потім до 1946 року Візня-Рудня) — село, підпорядковане Ворсівській сільській раді. В середньовіччі тут діяла одна з найстаріших на Малинщині рудень. До 1923 року перебувало в складі Малинської волості Радомисльського повіту. Під час Великої Вітчизняної війни десятки жителів села воювали з ворогом, 16 з них загинуло. В листопаді-грудні 1943 року під час визволення села тут проходили особливо жорстокі бої. У 1887 році у В. налічувалося 228 жит.; 1941 — 274 жит., 71 двір; 1989 — 146 жит.; 2001 — 108 жит.

 

Візня — річка у Радомишльському та Малинському районах. Права притока р. Ірша (басейн р. Дніпро). Довжина 45 км. Площа басейну 384 кв. км. Бере початок біля с. Нова Мар’янівка Радомишльського району.

 

Владимирівка — колонія (польськ.) Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувалась поблизу с. Головки. У 1926 році налічувала 84 жит., 17 дворів.

 

Владівка (стара назва Буда-Кам’янецька) — село, центр сільської ради. Розташоване за 35 км на північний захід від районного центру та за 10 км від залізничної станції Чоповичі. Поблизу В. знайдено кам’яні знаряддя праці доби бронзи та дві групи курганів. Заснована у 1-й половині XVII ст. на місці виробництва поташую. У XIX ст. належало поміщикам Ленчицьким. В селі діяли винокурний завод, паровий, водяний та вітровий млини. До 1923 року перебувало у складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1850 році у В. налічувалося 255 жит., 30 дворів; 1900 — 606 жит., 115 дворів; 1926 — 883 жит., 191 двір; 1941 — 602 жит., 169 дворів. На початку 30-х років в селі було створено два колгоспи. У роки Великої Вітчизняної війни 205 жителів В. стали воїнами Червоної армії, 118 з них не повернулися з поля бою. Визволено від загарбників у листопаді 1943 року. Нині в селі працюють загальноосвітня школа I-II ступенів, ФАП, бібліотека, відділення зв’язку, магазин. В. — центральна садиба СФГ «Владівське». У 1989 році у В. налічувалося 347 жит.; 2001 — 279 жит. Уродженцями В. є: хірург однієї з київських лікарень М.І. Юрченко; професор Київської державної сільгоспакадемії В.С. Хоменко; конструктор Київського метрополітену В.І. Ярмоленко.

 

Вороб’ївська Волость — господарсько-територіальна одиниця в Овруцькому повіті. Площа 7137 дес., 713 ревізьких душ чоловічої статі (1851). До складу волості входили села: Нові Вороб’ї, Старі Вороб’ї, Рутвянка, Будо-Вороб’ї, Рудня Вороб’ївська. В маєтку діяли пивоварний та винокурний заводи (Нові Вороб’ї), поташний завод (Будо-Вороб’ї), вітряний млин, дві печі для викурювання дьогтю.

 

Вороб’ївщина — село, підпорядковане Морозівській сільській раді. Засноване у 2-й половині XIX ст. як хутір. У 1926 році у В. налічувалося 78 жит., 17 дворів; 1941 — 172 жит., 41 двір. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, 10 з них загинуло. У 1989 році у В. налічувалося 64 жит.; 2001 — 37 жит.

 

Ворсівка — село, центр сільської ради. Сільраді підпорядковані села Візня, Зибин, Королівка, Рудня Городищанська. Розташоване на лівому березі р. Візня, за 9 км на південь від районного центру та за 14,5 км від залізничної станції Малин. Поблизу села археологами виявлено давньоруські кургани. У 1545 році Ворсівка — одне із сіл, приписаних до житомирського замку. У роки Визвольної війни українського народу В. з 1649 року стає прикордонним (з Польщею) сотенним містом Київського полку. Ворсівську сотню очолював сотник І. Гузь. Майже все доросле населення В. героїчно боронило свою землю від польських загарбників. При в’їзді у В. з боку Радомишля у 1999 році встановлено пам’ятний знак на честь 360-річчя реєстру війська запорізького та 105 козакам ворсівської сотні. По завершенню війни більшість жителів В. перейшли на Лівобережжя. У 1686 році тут залишилося лише 10 димів, у 1693 році містечко нараховувало 25 димів. Незабаром В. втратила статус сотенного міста. Ворсівські землі часто переходили від одного землевласника до іншого. У 1850 році у В. налічувалося 643 жит., 108 дворів; 1863 — 660 жит.; 1887 — 880 жит.; 1900 — 1003 жит., 166 дворів. Наприкінці XIX ст. у В. діяли церква, магазин, школа. У 1921 році створено Ворсівську сільраду. До 1923 року В. перебувала у складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1929 році у В. створено сільськогосподарську комуну ім. 45-ої дивізії, а у квітні 1930 року — колгосп «Зірка» У роки Великої Вітчизняної війни 239 жителів В. стали воїнами Червоної Армії, партизанами (4 жителі воювали у з’єднанні М.І. Наумова), 116 з них не повернулися з поля бою. Орденами і медалями нагороджено 147 жителів села. У 1943 році під час визволення В. від загарбників загинуло 603 воїни. У повоєнні роки у В. розміщувалася центральна садиба колгоспу імені Куйбишева, який у 80-і роки був підсобним господарством Малинської паперової фабрики, нині ПОСП «Ворсівське». У В. у 1926 році налічувалося 875 жит., 190 дворів; 1941 — 834 жит., 236 дворів; 1989— 462 жит.; 2001 — 370 жит. Уродженцями В. є: начальник державного департаменту «Укртара» М.П Коченко; командир полку 6-го навчального центру ракетних військ і артилерії підполковник Ю.М. Ярусевич.

 

В’юнище — село, підпорядковане Горинській сільській раді. Відоме з XIX століття і існувало до 50-х років XX століття як хутір. У 1900 році у В. налічувалося 131 жит., 24 двори; 1926 — 147 жит., 29 дворів; 1941 — 152 жит., 44 двори. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села стали на захист Батьківщини, 7 з них загинуло. Село визволено від окупантів у листопаді 1943 року. У 1989 році у В. налічувалося 37 жит.; 2001 — 19 жит.

 

В’язенське — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу с. Українка. У 1926 році у В. налічувалося 4 жит., 1 двір.

 

Гамарня — село, підпорядковане Слобідській сільській раді. У XVIII ст. тут був один з центрів металоплавильного промислу (гамарня), звідки походить і назва села. До 1923 року перебувало у складі Малинської волості Радомишльського повіту. Наприкінці XIX ст. входило до складу Малинського маєтку і належало родині Миклухо-Маклаїв. В Г. у 1900 році налічувалося 32 жит., 6 дворів; 1926 — 23 жит., 6 дворів; 1941 — 136 жит., 36 дворів. У жовтні 1931 року у зв’язку із будівництвом укріпленої прикордонної зони «Лінія Сталіна» в Г. переведено Білокоровицький лісний технікум. Тут було створено учбово-виробничий лісокомбінат, в складі якого знаходився лісний технікум, лісництво та пилорама. У 1934 році в склад Малинського лісного технікуму влилися Краснохутірська та Остерська лісні школи Чернігівської області. Малинський лісний технікум в складі учбово-виробничого лісокомбінату проіснував до 1937 року, коли почав називатися Малинським лісотехнічним технікумом. У роки німецької окупації навчальні приміщення та устаткування лісотехнікуму були в основному знищені. Та вже 1 жовтня 1944 року технікум відновив свою роботу. Нині в ньому навчається на денному відділенні 800 студентів та 400 здобувають освіту заочно. Тут готують таких спеціалістів, як технік-механік, технік лісового господарства, технік-техно-лог, технолог деревообробки та бухгалтер. Г. має комплекс всіх необхідних житлово-побутових споруд: пральня, пошта, перукарня, АТС, взуттєва майстерня, два магазини, ФАП, клуб, бібліотека, музей, бар-кафе. У 1989 році в Г. налічувалося 800 жит.; 2001 — 915 жит.

 

Глинище — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Баранівка. У 1926 році в Г. налічувалося 73 жит., 17 дворів.

 

Гойч — див. Зелений Гай.

 

Головки (стара назва Голанка) — село, центр сільської ради. До 1923 року у складі Малинської волості Радомисльського повіту. Розташоване за 12 км на південний захід від районного центру та за 1,5 км від однойменної залізничної станції. Поблизу села археологами виявлено три групи давньоруських курганів. Відоме з 1607 року. Його засновниками і власниками були знатні феодали Єльці. У 1648 році в Г. нараховувалося 14 димів. Однак після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького майже всі жителі Г. були винищені поляками чи повтікали за Дніпро. У 1692 році в селі нараховувалося 6 димів. У XIX ст. належало княгині Цецилії Радзивіл, від якої перейшло до родини Миклухо-Маклаїв. На початку XX ст. в селі діяли два вітряних млини, школа грамоти, хлібний магазин. У 1887 році в Г. налічувалося 660 жит.; 1900 — 899 жит., 140 дворів; 1926 — 742 жит.; 1941 — 724 жит. На початку 30-х років в селі було утворено колгосп «Перемога». У роки Великої Вітчизняної війни 200 жителів села боролися з німецькими загарбниками на фронтах та в партизанських загонах, з них 52 загинуло, 165 отримали бойові нагороди. У листопаді 1943 року село було визволено від окупантів. Нині в селі працює загальноосвітня школа, будинок культури, бібліотека, лікарняна амбулаторія, відділення зв’язку, магазин. У 1989 році в Г. налічувалося 520 жит.; 2001 — 399 жит. Уродженцями Г. є: архітектор М.М. Костюченко; письменник П.О. Костюченко (1925-1992); начальник управління міністерства фінансів М.І. Драчук.

 

Головки — залізнична станція на лінії Київ-Ковель. У 1926 році в Г. налічувалося 45 жит., 11 дворів.

 

Горбате Поле — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Головки. У 1926 році в Г.П. налічувалося 46 жит., 8 дворів.

 

Горинь — село, центр сільської ради. Розташоване за 8 км на південний захід від районного центру та за 12 км від залізничної станції Малин. Після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького значна частина жителів села, побоюючись переслідування з боку поляків, була змушена втікати на Лівобережжя. У червні 1650 року в Г. залишилося лише 6 димів. До 1923 року перебувало в складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1900 році в Г. налічувалось 35 жит., 3 двори; 1926 — 172 жит., 33 двори; 1941 — 275 жит., 63 двори. В роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися зі зброєю в руках проти німецьких окупантів, 18 з них не повернулося з фронту. У листопаді 1943 року радянські війська визволили Г. від загарбників. Успіхи місцевого колгоспу у 80-90-ті роки пов’язані з ім’ям його керівника Ю.Д. Вольваха. Нині село є центральною садибою КСГП «Горинське». В ньому діють загальноосвітня школа, клуб, бібліотека, ФАП, магазин, поштове відділення, православна церква (збудована у 1990 році). В Г. у 1989 році налічувалося 180 жит.; 2001 — 170 жит. В селі проживала відома народна цілителька Горпина Федорівна Харченко. Уродженцями Г. є: скульптор, автор пам’ятника М.М. Миклухо-Маклаю у м. Малині П.І. Степаков; ведуча телеканалу «Київ», журналіст А. Астахова.

 

Городець — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувалося поблизу села Малинівка. У 1926 році в Г. налічувалося 57 жит., 11 дворів.

 

Городище — село, входило до складу Українківської сільської ради. З 1976 року знаходиться у складі м. Малин. На території Г. знайдено римські монети II ст. н.е., виявлено древлянське городище та курганний могильник X-XIII ст. Відоме з XVII століття. У 1648 році належало великим землевласникам Єльцям, мало 180 димів. Однак після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького майже всі жителі містечка були винищені поляками чи повтікали за Дніпро. Пізніше належало овруцькому коморнику Антонію Галецькому, потім поміщику Владиславу Ковнацькому, на початку XX ст. — Костянтину Гіжицькому. В Г. діяли водяний та паровий млини. У XVIII ст. існувала церква Пресвятої Богородиці. У 1900 році налічувалося 729 жит., 225 дворів; 1941 — 1480 жит., 434 двори. Сотні жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 87 з них не повернулися додому. 14 листопада 1943 року село було визволено від німецьких загарбників. У 40-50-і роки — центр сільради. У 1951 році в селі відкрито професійно-технічне училище №36. Уродженцем Г. є заслужений вчитель УРСР А.А. Мартинчук.

 

Грабняк — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Баранівка. У 1926 році в Г. налічувалося 41 жит., 8 дворів.

 

Гранітне — селище, центр селищної ради. Розташоване на р. Візні, за 3 км на південний схід від районного центру та за 2 км від залізничної станції Пинязевичі. Виникло в 30-і роки XX століття, як поселення робітників, які розробляли камінь в Пинязевицькому гранітному кар’єрі. У роки Великої Вітчизняної війни на території П. велися кровопролитні бої. У 50-60-ті роки в зв’язку з потребами будівельної індустрії масштаби каменевидобувних робіт значно зросли. Це призвело до збільшення чисельності населення селища, розвитку його соціальної інфраструктури. З 1960 року в результаті злиття селищ Гранкар’єр та Щебзавод цей населений пункт почав носити назву Гранітне, яке підпорядковувалося Українківській сільраді. В березні 1987 року була створена Гранітнянська селищна рада. Нині на території Г. працюють два щебеневі заводи. В селищі діє загальноосвітня школа, будинок культури, бібліотека, лікарняна амбулаторія, дитсадок, лазня, кілька магазинів, комунгосп, лісництво. Г. майже повністю газифіковане і заасфальтоване. У 1989 році в Г. налічувалося 1720 жит.; 2001 — 1631 жит. Уродженцями Г. є: декан Київського університету економіки і технологій транспорту А.Д. Возненко; генеральний директор «Юнігран» С.В. Диняк; викладач Київського педагогічного університету ім. Драгоманова, доктор історичних наук М.А. Журба; генеральний директор спеціалізованого техцентру «Крансервіс» м. Києва ОТ. Назаренко; генеральний директор ТОВ «Ліскомплект» м. Хуст Закарпатської області О.О. Скварчинський.

 

Гранкар’єр — селище, з 1960 року у складі селища Гранітне.

 

Грицькове — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в Г. налічувалося 7 жит., 1 двір.

 

Громадське Болото — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в Г.Б. налічувалося 5 жит., 1 двір.

 

Грузький Лісок — хутір Малинського району Коростенського округу. Тепер у складі села Головки. У 1926 році в Г.Л. налічувалося 79 жит., 15 дворів.

 

Грузький Чагар — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Українка. У 1926 році в Г.Ч. налічувалося 18 жит., 3 двори.

 

Гуска (стара назва Гусківка) — село, підпорядковане Дібрівській сільській раді. Засноване на початку XIX ст. як слобода. Належало поміщиці Маріанні Вільчинській. До 1923 року у складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. У 1899 році в Г. налічувалося 320 жит., 47 дворів; 1911 — 390 жит., 52 двори; 1926 — 439 жит., 86 дворів; 1941 — 311 жит., 83 двори. В роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися зі зброєю в руках проти німецьких окупантів, більшість з них не повернулися з фронту. У листопаді 1943 року радянські війська визволили Г. від загарбників. У 1989 році в Г. налічувалося 115 жит.; 2001 — 70 жит.

 

Гута-Генріхівка — див. Гутянське.

 

Гута-Логанівська — село, підпорядковане Горинській сільській раді. До 1923 року в складі Малинської волості Радомисльського повіту. Розташоване на правому березі р. Ірша. Відоме з XVII ст. На початку XX ст. в селі діяли школа грамоти, 2 водяні млини, смолокурний завод. У 1850 році в Г.Л. налічувалося 90 жит.; 1900 — 415 жит., 52 двори.; 1926 — 208 жит., 47 дворів; 1941 — 524 жит., 137 дворів. У 30-і роки в селі було створено колгосп. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, більшість з них не повернулися додому. У листопаді 1943 року село визволено від окупантів. В селі діють ФАП, магазин. У 1989 році в Г.Л. налічувалося 250 жит.; 2001 — 192 жит.

 

Гута-Юстинівська — див. Устинівка.

 

Гутянське (до 1946 — Гута-Генріхівка) — село, підпорядковане Йосипівській сільській раді. Засноване у 1842 році поміщиком Генріхом Богдановичем як слобода при новозаснованому склоробному заводі. Першими мешканцями Г. були селяни, переселені поміщиком із сусіднього села Липляни. У 1873 році, за розподільним актом, Г. перейшло до поміщика Казимира Богдановича. У 1910 році частина поміщицьких земель (210 дес.) придбана місцевим селянським товариством. До 1923 року в складі Татарновицької волості Овруцького повіту. У 1899 році в Г. налічувалося 350 жит., 53 двори; 1926 — 364 жит., 80 дворів; 1941 — 315 жит., 82 двори. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, більшість з них не повернулися додому. Село визволено від окупантів в листопаді 1943 року. До 60-х років існувало як хутір. Нині в Г. діють магазин, клуб, бібліотека. У 1989 році в Г. налічувалося 196 жит.; 2001 — 143 жит.

 

Діброва — село, центр сільської ради. До 1923 року в складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. Розташоване за 17 км від районного центру та за 18 км від залізничної станції Малин. Відоме з XVII ст. Церква Олександра Невського, дерев’яна, збудована у 1883 році. Однокласна церковно-парафіяльна школа відкрита у 1891 році. У 1899 році в Д. налічувалося 1184 жит., 211 дворів; 1911 — 1234 жит., 206 дворів; 1926 — 1649 жит., 799 дворів; 1941 — 759 жит., 186 дворів. 115 жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 69 з них не повернулися додому, 79 отримали бойові нагороди. Село визволено від окупантів в листопаді 1943 року. Нині в Д. діють СВК «Зоря Полісся» та СФГ «Дібрівське». В селі працюють загальноосвітня школа, бібліотека, ФАП, магазин, поштове відділення, відкрита православна церква. У 1989 році в Д. налічувалося 514 жит.; 2001 — 451 жит. Уродженцем села є відомий поет і журналіст М. Федоренко.

 

Дружне (стара назва Поліське) — село, підпорядковане Ново-Вороб’ївській сільській раді. Відоме з 30-х років XX ст. як хутір. В селі працює магазин. У 1989 році в Д. налічувалось 54 жит.; 2001 — 30 жит.

 

Дубрівка — див. Нова Рутвянка.

 

Дуброва — хутір Малинського району Коростенської округи. Не існує. Підпорядковувався Ворсівській сільській раді. У 1926 році в Д. налічувалося 33 жит., 4 двори.

 

Дуброва при Візниці — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в Д.В. налічувалося 5 жит., 1 двір.

 

Єлівка (Елівка) — село, підпорядковане Горинській сільській раді. Розташоване на правому березі р. Здрівля. Відоме з початку ХХ ст. як колонія. До 1923 року перебувало у складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1887 році в Є. налічувалося 209 жит.; 1926 — 219 жит., 46 дворів. В роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом на фронтах, 11 з них загинуло. Визволено від окупантів в листопаді 1943 року. В 40-50-і роки — центр сільради. Нині в Є. діють магазин, клуб, пилорами. У 1989 році в Є. налічувалося 72 жит.; 2001 — 63 жит.

 

Жабоч — село, підпорядковане Іванівській сільській раді. У 1900 році в Ж. налічувалося 145 жит., 22 двори; 1926 — 142 жит., 27 дворів; 1941 — 136 жит., 39 дворів. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, 9 з них не повернулися додому. Визволено від німецьких окупантів в листопаді 1943 року. У 1989 році в Ж. налічувалося 72 жит.; 2001 — 45 жит.

 

Жовтневе (стара назва Жовтень) — село, підпорядковане Головківській сільській раді. Засноване у 30-х роках і існувало до 50-х років як хутір. Нині в селі діють магазин, церква (збудована у 1947 році). У 1989 році в Ж. налічувалося 175 жит, 2001 — 105 жит.

 

Забране — село, підпорядковане Луківській сільській раді. Засноване у 1934 році в результаті об’єднання хуторів. У 1941 році в З. налічувалося 334 жит., 76 дворів. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом на фронтах, ільшість з них загинули. Визволено від окупантів у листопаді 1943 року. В пам’ять про загиблих односельців та воїнів-визволителів у 1995 році споруджено пам’ятний знак. В селі працюють клуб, ФАП. Діють СФГ «Простір» та СФГ «Марко на полі». У 1989 році в 3. налічувалося 187 жит.; 2001 — 161 жит. Уродженцем 3. є народний депутат України, голова Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією Верховної Ради України В.М. Стретович.

 

Загребля — село, підпорядковане Барвінківській сільській раді. Відоме з початку XX ст. і існувало як хутір до 60-х років. У 1941 році в 3. налічувалося 610 жит., 150 дворів. Сотні жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, більшість з них загинуло. 3. визволено від окупантів у листопаді 1943 року. В селі працює магазин. У 1989 році в 3. налічувалося 153 жит.; 2001 — 117 жит.

 

Заліски (до 1946 року — Заліське) — село, підпорядковане Скуратівській сільській раді. Засноване наприкінці XIX ст. як хутір. У 1926 році в 3. налічувалося 446 жит.; 1941 — 305 жит. Десятки жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, більшість з них не повернулися додому. 3. визволене від окупантів у листопаді 1943 року. У 1989 році в 3. налічувалося 117 жит.; 2001 — 76 жит.

 

Зарічка — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Баранівка. У 1926 році в 3. налічувалося 63 жит., 12 дворів.

 

Заріччя — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в 3. налічувалося 32 жит., 6 дворів.

 

За Селом — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Баранівка. У 1926 році в 3.С. налічувалося 47 жит., 8 дворів.

 

Звіздаль — річка у Малинському і Народицькому районах. Права притока р. Уж. Довжина 32 км, площа басейну 440 кв. км. Бере початок поблизу села Недашки.

 

Здрівля — права притока р. Ірша. Починається поблизу села Устинівка, впадає в р. Іршу навпроти міста Малина. Довжина 21 км.

 

Здрівля (попередня назва Слобода Здрівля) — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1887 році в 3. налічувалося 46 жит.; 1926 — 8 жит., 1 двір.

 

Здрівля — хутір (польськ.) Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Єлівка. У 1926 році в 3. налічувалося 78 жит., 12 дворів.

 

Зелений Гай (стара назва Гойч) — село, підпорядковане Недашківській сільській раді. Засноване у XIX ст. як хутір. До 1923 року у складі Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту. У 1899 році в З.П налічувалося 81 жит., 16 дворів; 1911 — 105 жит., 14 дворів; 1926 — 74 жит., 18 дворів; 1941 — 73 жит., 46 дворів; 1989 — 28 жит.; 2001 — 19 жит.

 

Зибин — село, підпорядковане Ворсівській сільській раді Засноване на початку XX століття і існувало як хутір до 60-х років. У 1926 році в З. налічувалося 133 жит., 26 дворів; 1941 — 256 жит., 63 двори. У листопаді 1943 року під час визволення села від окупантів тут проходили запеклі бої. В пам’ять про загиблих радянських воїнів на братській могилі встановлено обеліск. У 1989 році в З. налічувалося 76 жит.; 2001 — 54 жит.

 

Зибинка — хутір Малинського району Коростенського округу. Не існує. Розташовувався поблизу села Ворсівка. У 1926 році в З. налічувалося 16 жит., 9 дворів.

 

Іванівка — див. Привітне.

 

Іванівка (до 1946 року — Янівка) — село, центр сільської ради, розташоване в долині р. Візні за 18 км від райцентру і 22 км від залізничної станції Малин. Сільраді підпорядковані села Жобоч, Рубанка, Нянівка. На місці І. люди жили ще в період кам’яного віку, про що свідчать чисельні знахідки кам’яних знарядь праці. Село відоме з XVII ст. На початку XX ст. в І. проживало 778 жителів у 152 дворах. В селі діяли православна церква, однокласна церковно-парафіяльна школа, 4 кузні, хлібний магазин, корчма, пожежний обоз. Церква Різдва Богородиці, дерев’яна, час будівництва не відомий. У 1905 році лісопромисловець Ш. Зіндер побудував біля І. лісопильний завод, а згодом млин-питель. У 1920 році в І. створено комітет незаможних селян, через два роки — сільське споживче товариство. У 1921 році утворена Іванівська сільська рада в складі Потіївського району. У 1929 році бідняки села об’єдналися в батрацьку комуну ім. Леніна, яка у 1932 році була реорганізована в колгосп ім. Першого травня. Через два роки в селі виникло ще одне колективне сільгосппідприємство — ім. Косіора. У роки Великої Вітчизняної війни 161 житель села воював на фронтах, з них 84 загинуло, 25 нагороджено орденами і медалями. 12 листопада 1943 року І. була визволена від загарбників. З 1962 року Іванівська сільрада перейшла до Малинського району. В селі розміщено адмінприміщення, сільський будинок культури, бібліотека, загальноосвітня школа, ФАП, два магазини. І. — центральна садиба СФГ «Лідія». У 1958 році в І. налічувалося 715 жит.; 1970 — 857 жит.; 1980 — 444 жит.; 1989 — 377 жит.; 2001 — 330 жит. Багато уродженців села стали відомими людьми. У 1972 році в І. встановлено меморіальну дошку на будинку, де народився Сила Мусійович Міщенко — активний учасник громадянської війни, генерал-майор, начальник курсів Військової академії в Москві. Репресований у 1938 році. В І. народився І.М. Майєргойз (1908-1975) — доктор географічних наук, професор Московського університету, голова комісії з географії промисловості у Московському філіалі Географічного товариства СРСР.

 

Ігнатівка — слобода Нововороб’ївської волості Овруцького повіту. Не існує. У 1899 році в І. налічувалося 75 жит., 15 дворів; 1911 — 219 жит., 31 двір.

 

Ірша — річка у Червоноармійському, Володарсько-Волинському, Коростенському і Малинському районах, частково — Київській області, ліва притока р. Тетерів. Довжина 136 км, площа басейну 3070 кв. км. Бере початок на південь від села Івановичі. Споруджено водосховища: Іршанське, Дворищанське, Малинське.

 

Йосипівка (до 1946 року — Юзефівка) — село, центр сільської ради. Розташоване за 25 км на північний захід від районного центру та за 1,5 км від залізничного роз’їзду Йосипівка. Сільраді підпорядковані села Будницьке, Гутянське та Липляни. Й. заснована у XVI ст. У листопаді 1861 року жителі села повстали проти грабіжницької царської земельної реформи. Народний виступ був жорстоко придушений військами. Багато жителів села, особливо з числа малоземельних селян, працювали на будівництві залізниці Київ- Ковель (1901 рік). На початку XX століття в селі діяла церковно-приходська школа з одним вчителем. У 1921 році в Й. створено сільвиконком, який очолив Ю. Лукаш. В селі також діяв комітет незаможних селян (КНС). У 1922 році утворено Й. сільраду у складі Малинської волості Радомисльського повіту. У 1926 році в Й. налічувалося 983 жит., 220 дворів. На базі КНС в березні 1929 року було організовано перший колгосп, в який об’єдналося 24 бідняцьких господарства. З числа партійних активістів створюється група під назвою «Червона мітла», яка проводила розкуркулення заможних селян і їх майно забирали в колгосп. Страшною бідою для жителів села був голодомор 1932-1933 років, жертвами якого стали як дорослі, так і діти. Не обминули Й. і політичні репресії. В селі було репресовано 20 сімей, з них в рідні краї повернулося лише двоє. В роки Великої Вітчизняної війни 180 жителів села воювали з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах, з них 92 загинули, 132 нагороджені орденами і медалями. В районі села діяли партизанські загони з’єднань М.І. Наумова і С.Ф. Малікова, яким населення надавало всебічну допомогу. Керівники місцевої підпільної організації І. Ковальчук, Касимчук та Панько були страчені окупантами. Під час визволення нашого краю від загарбників під Й. точилися жорстокі танкові бої. В одному з них героїчно загинув командир артбатареї старший лейтенант О.П. Єгоров (1910-1943), якому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. В повоєнні роки місцевий колгосп носив символічну назву «Нове життя», а з 1956 року — «Молода гвардія». Через три роки це господарство об’єдналося з липлянським під назвою «XXI партз’їзд» з центральною садибою в Й. У 1971 році йосипівський колгосп був об’єднаний з колгоспом «Перемога» смт. Чоповичі в радгосп «Чоповицький», а з вересня 1984 року йосипівське господарство знову стало самостійним під назвою радгосп «Йосипівський». Потім господарство носило назву СВАТ «Йосипівське» (з 1998 року). Нині це СФГ «Йосипівське» — одне з найкращих сільськогосподарських підприємств району. В селі діють два магазини, загальньоосвітня школа, лікарняна амбулаторія, клуб, бібліотека, православна церква. У 1959 році в Й. налічувалося 984 жит.; 1970 — 797 жит.; 1980 — 560 жит.; 1989 — 563 жит.; 2001 — 502 жит. Уродженцем Й. є директор ТОВ «Енігма» м. Києва Л.М. Бойко.

 

Кам’янка — село, що входить до складу Скуратівської сільської ради. Відоме з XVII ст. Його назва скоріше за все походить від назви річки Кам’янка, що протікає селом. У 1629 році мало статус містечка, належало княгині Л. Радзівілл. У 1648 році в К. знаходилося 30 димів, вона була власністю Єльців. Після закінчення Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького майже всі жителі села були винищені поляками чи повтікали за Дніпро. У 1691 році в К. залишилося лише 4 дими. На початку XX ст. в селі діяли церковно-приходська школа, магазин, 4 кузні. У 1920 році в К. організовано комітет незаможних селян, в 30-і роки колгосп. Десятки жителів села боролися з німецько-фашистськими загарбниками на фронтах Великої Вітчизняної війни, в партизанських загонах, 57 з них загинули. У 1989 році в К. налічувалося 321 жит.; 2001 — 243 жит.

 

Кам’янка — річка у Коростенському, Малинському і Народицькому районах, права притока р. Уж (басейн Прип’яті). Довжина 40 км, площа басейну 266 кв. км. Бере початок на південь від села Мединівки в межах Поліської низовини. К. — водоприймач осушувальної системи.

 

Квітневе (до 1963 року — Сталінка) — село, що входить до складу Головківської сільської ради. Відоме з 30-х років XX ст. як хутір. Нині тут працюють магазин та клуб. У 1989 році в К. налічувалося 161 жит.; 2001 — 76 жит.

 

Клітня — село, підпорядковане Будовороб’ївській сільській раді. Поблизу села виявлено поселення періоду бронзового віку. Засноване в XIX ст. як слобода. На початку XX ст. тут діяв млин. У 1911 році в К. налічувалося 379 жит., 36 дворів; 1926 — 369 жит., 81 двір; 1931 — 791 жит. У 20-30-і роки в селі діяла польська національна сільрада. На початку 30-х років тут було створено колгосп ім. Ланцуцького. У 1937-1938 роках господарство очолював Безносько, після нього — Содоль. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села стали воїнами Червоної Армії та учасниками партизанських загонів, 35 з них загинуло. В 40-50-і роки — центр сільради. В повоєнні роки клітнянський колгосп увійшов до складу будовороб’їського на правах виробничого підрозділу. У 1959 році в К. налічувалося 341 жит.; 1989 — 95 жит.; 2001 — 94 жит.

 

Ксаверів — село, центр сільської ради. Розташоване за 30 км на північний захід від районного центру. На карті України, складеній Бопланом в середині XVII ст., К. позначений нарівні з такими великими містами Волині, як Житомир, Овруч, Радомишль. У 30-і роки XVII ст. ми маємо перші письмові згадки про К., який тоді в офіційних документах згадувався як містечко. У 1634 році польський король Владислав IV, зважаючи на швидке зростання кількості населення К., а також на прохання його власника Ігнатія Єльця, надав містечку Магдебурзьке право. Цим же королівським указом в К. дозволялося двічі на тиждень (в понеділок і п’ятницю) проводити ярмарки. В середині 70-х років XVII ст. в К. проживало близько 300 жит. Переважну більшість населення складали українці. Поряд з ними в містечку проживало 73 євреї та кілька десятків поляків. Неподалік від ратуші в центрі містечка стояла дерев’яна церква, збудована на початку XVII ст. в ім’я Архангела Михаїла. В районі К. у 1750 році активно діяв гайдамацький загін під керівництвом І. Подоляки, який наводив жах на місцевих багатіїв. У 1797 році містечко було включено до складу Ново-Вороб’ївської волості Овруцького повіту Волинської губернії. У К. виникли винокурний та пивзаводи, діяло 5 парових млинів. Дальшого розвитку набули кустарні промисли, зокрема обробка шкіри та виготовлення збруї. Особливо славилося містечко своїм ярмарком, який проводився 15 числа щомісяця. Поліпшенню торгівлі сприяло будівництво у 1914 році дерев’яного моста через р. Кам’янку. У 1865 році у К. було відкрите однокласне сільське училище. У 1912 році при училищі відкрилася безкоштовна народна бібліотека. У 1870 році у К. налічувався 401 житель. На початку XX ст. тут вже було 206 дво рів, в яких проживало 1520 жит. У перші пореволюційні роки К. входив до складу Овруцького повіту, а з 1923 року — Базарського району Волинської губернії. На початку 20-х років селянська біднота об’єдналася в комітет незаможних селян. У К. працювало близько 50 приватних магазинчиків і лавок. Тут діяв осередок «Просвіти», який активно співробітничав з товариством єврейської культури під назвою «Культурна ліга». Вже у 1930-1932 роках більшість селян були об’єднані в колгоспи «Червоний партизан», «Нове життя», «Згода», ім. Бессарабського полку. В 30-і роки у К. діяли клуб і бібліотека, два аматорські єврейські оркестри, самодіяльний драматичний колектив. 120 ксаверівців брали участь у Великій Вітчизняній війні, 80 з них не повернулося з поля бою. 40 жителів села було нагороджено орденами та медалями. Уродженець села лейтенант Іван Степанович Заклюка за мужність і героїзм, проявлений в боях з гітлерівцями, був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу. В період окупації загарбники вчинили масовий розстріл євреїв. 14 листопада 1943 року, воїни 280-ї стрілецької дивізії принесли ксаверівцям довгождане визволення з німецької неволі. В ході боїв за К. загинуло та померло від ран близько 400 бійців. У 1958 році Базарський район був ліквідований і К. увійшов до складу Малинського району. Три ксаверівських колгоспи об’єдналися в одне господарство під назвою «XX партз’їзд». У грудні 1983 року скуратівський колгосп ім. Котовського було розукрупнено на три господарства, одне з них — колгосп ім. Калініна з центральною садибою в К. Нині К. — центральна садиба СФГ «Обрій». В селі діють комплекс школа-сад, ФАП, бібліотека. У 1989 році у К. налічувалося 464 жит.; 2001 — 433 жит. Уродженцями села є: директор благодійного фонду «Від щирого серця» О.В. Присяжнюк; генерал-майор, перший заступник прокурора Черкаської області, державний радник III класу В.П. Комарчук.

 

Коренівка (стара назва — Товстий Корінь) — село, входило до складу Ворсівської сільської ради. Відоме з XIX століття і існувало до 60-х років XX століття як хутір. Зняте з обліку в 1985 році.

 

Королівка — село, підпорядковане Ворсівській сільській раді. Відоме з XVIII ст. як польська колонія. В К. діяло рудницьке селянське виробництво. У 1920 році відкрита єдина трудова школа, в якій навчалося 39 дітей. У 30-і роки тут був створений колгосп. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом, 6 з них загинули. У 1989 році в К. налічувалося 34 жит.; 2001 — 24 жит.

 

Крупське (стара назва — хутір Крупської) — село, підпорядковане Старовороб’ївській сільській раді. Відоме у 20-60-і роки як хутір. У 1989 році в К. налічувалося 84 жит.; 2001 — 57 жит.

 

Крушники — село, підпорядковане Шевченківській сільській раді. Відоме з XIX століття і проіснувало до 60-х років XX століття як хутір. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села воювали з ворогом, більшість з них не повернулися додому. У листопаді 1943 року село було визволено від загарбників. В пам’ять про воїнів-визволителів на братській могилі встановлено обеліск. У 1989 році в К. налічувалося 153 жит.; 2001 — 112 жит.

 

Кутище (стара назва — Полісся) — село, підпорядковане Шевченківській сільській раді. Утворилося на початку XX ст. і проіснувало як хутір до середини 60-х років. В селі працюють магазин, клуб. У 1989 році в К. налічувалося 74 жит.; 2001 — 59 жит.

 

Липляни (в середньовічних документах також мало назву Великі Липляни, Старі Липляни) — село, входить до складу Йосипівської сільської ради. Відоме з XVI ст. На початку XX ст. в селі нараховувалося 30 дворів, де проживало 150 жит. З 1913 року в Л. діяло однокласне земське початкове училище, Михайлівська церква, працював великий водяний млин. У 1922 році утворена Липлянська сільрада в складі Чоповицького району. У 1926 році в Л. налічувалося 386 жит., 80 дворів. На початку 30-х років в Л. було організовано колгосп під назвою «13 річчя Жовтня». В цей період в селі було збудовано приміщення початкової школи. Жителям Л. довелося пережити і голодомор, і тяжкі роки репресій. Десятки сімей були розкуркулені і вивезені з села. У роки Великої Вітчизняної війни більше як 150 жителів Л. стали бійцями Червоної Армії та партизанами, 124 з них загинули. Понад 20 юнаків і дівчат були забрані до Німеччини на примусові роботи. В листопаді-грудні 1943 року поблизу села розгорілися жорстокі бої. Близько 100 воїнів-визволителів 149-ї стрілецької дивізії загинули тут в ці дні. З 1954 року Липлянська сільрада ліквідована і село ввійшло до складу Йоси-івської сільради. Через п’ять років липлянський колгосп був приєднаний до йосипівського. З 1984 року Л. на правах виробничої бригади входять до складу радгоспу «Йосипівський». Нині в селі діють клуб, бібліотека, магазин, ФАП. У 1959 році в Л. налічувалося 823 жит.; 1970 — 619 жит.; 1980 — 474 жит.; 1989 — 367 жит.; 2001 — 264 жит. Уродженцями села є: генерал-полковник І.С. Олексійчук; кандидат технічних наук П.І. Боржницький; викладач Київського національного університету ім Шевченка Б.Ю. Лещенко; проректор з міжнародних зв’язків Національного аграрного університету В.П. Каленський.

 

Лідівка — село, підпорядковане Головківській сільській раді. Село відоме з другої половини XIX ст. як німецька колонія. У 1959 році в Л. налічувалося 180 жит.; 1970 — 109 жит.; 1980 — 46 жит.; 1989 — 25 жит.; 2001 — 8 жит.

 

Лісна Колона (стара назва — Лісна Колонія) — село, підпорядковане Дібрівській сільській раді Засноване у другій половині XIX ст. як німецька колонія. На початку XX ст. в Л.К. діяв паровий млин. У 1911 році в Л.К. налічувалося 150 жит., 30 дворів; 1926 — 386 жит., 80 дворів. У 1929 році тут організовано колгосп «Комсомолець». До села було звезено з хуторів 19 господарств. У роки Великої Вітчизняної війни біля 100 жителів села стали воїнами Червоної Армії та партизанами, 19 з них не повернулися додому. 13 листопада 1943 року Л.К. було визволено від загарбників.У 1974 році лісноколонське господарство було приєднане до дібрівського колгоспу «Зоря Полісся». Через 14 років воно знову стало самостійним господарством під назвою «Комунар», яке зараз носить назву СВК «Лісноколонський». Нині в селі працюють лікарняна амбулаторія, клуб, бібліотека, магазин. У 1989 році в Л.К. налічувалося 174 жит.; 2001 — 149 жит.

 

Лісове (до 1963 року — Бабина Лоза) — село, підпорядковане Головківській сільській раді. Відоме з XVI століття. За переказами старожилів, його назва пов’язана з татарськими набігами на українські землі. Під час одного з таких набігів майже всі жителі села були захоплені в полон чи вбиті, лише одна жінка заховалася у високій лозі поблизу села. У 30-і роки XX ст. в селі був створений колгосп. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів Л. боролися з загарбниками, більшість з них загинули. Відступаючи з села, окупанти спалили його повністю. У 70-і роки місцевий колгосп був приєднаний до головківського господарства на правах виробничого підрозділу. У 1989 році в Л. налічувалося 68 жит.; 2001 — 29 жит.

 

Луки (до 1946 року — Дерманка) — село, центр сільської ради. Сільраді підпорядковані села Буки, Бучки, Забране, Сичівка. Відоме з XVIII ст. У 90-і роки XIX ст. в Л. діяла початкова школа. У 30-ті роки XX ст. в селі створено колгосп. У роки Великої Вітчизняної війни десятки жителів села боролися з ворогом на фронтах та в партизанських загонах, 63 з них загинули. 14 листопада 1943 року село визволене від загарбників. У 70-80-і роки Л. були центральною садибою колгоспу «Правда», потім колективного сільськогосподарського підприємства «Луківське», нині — СТОВ «Луки». В селі діють загальноосвітня школа ступенів, медпункт, будинок культури, бібліотека, магазин. У 1959 році в Л. налічувалося 569 жит.; 1970 — 458 жит.; 1980 — 421 жит.; 1989- 383 жит.; 2001 — 345 жит. Уродженцеми села є: начальник Київської обласної податкової інспекції В.П. Сичевський; референт народного депутата Савицького, бізнесмен М.В. Сиченко.

 

Лумля (стара назва — Славів) — село, підпорядковане Малинівській сільській раді. Назва села походить найвірогідніше від назви р. Лумля (Ломля), яка протікає на його території. Перша згадка про Л. відноситься до початку XVII ст. У 1648 році село належало Єльцям, в ньому проживало 16 жит. На початку XX ст. в селі діяв млин. В період революції 1905-1907 років лумлянці розгромили панську економію. їх виступ був жорстоко придушений каральним загоном. У роки громадянської війни жителі села приймали активну участь у повстанні проти німців (1918). Наприкінці 1920 року в Л. було створено комітет незаможних селян. У 1926 році в Л. налічувалося 1061 жит., 545 дворів. В Л. діяли школа, клуб, православна церква. На початку 30-х років в Л. було створено два колгоспи. У роки Великої Вітчизняної війни більше 100 жителів села були учасниками бойових дій, з них 56 загинуло. В селі діяла підпільна група, що підтримувала зв’язок з малинським підпіллям. Від рук окупантів загинули керівники лумлянського підпілля — П. Кухаренко та М. Скуратівський. Відступаючи з села, фашисти спалили 120 будівель. У 40-50-і роки — центр сільради. Нині лумлянська бригада входить до складу ПОСП «Малинівське», тут діють загальноосвітня школа, ФАП, магазин. У 1958 році в Л. налічувалося 720 жит.; 1970 — 647 жит.; 1989 — 441 жит.; 2001 — 312 жит. Уродженцем села є керуючий філією Національного банку України А.І. Степаненко.

 

Любовичі (згадується також під назвою Любановичі) — село, центр сільської ради, розташоване за 10 км від райцентру, за 9 км від залізничної станції Малин. Сільраді підпорядковані села Білий Берег, Новоселиця, Стасева, Ялцівка. Село відоме з початку XVII ст. У 1648 році в Л. було 40 димів, більшість з яких належала великим землевласникам Єльцям. В період гайдамаччини любовичани приєдналися до повсталих і розгромили поміщицький маєток, завдавши шкоди поміщикові Любнишевському на суму 649 злотих. У 1784 році селі проживало 302 жит., у 1878 році — 649 жит.; 1900 — 900 жит. В цей час в селі діяли школа грамоти, хлібний магазин, лавка. У 1914 році в знак протесту проти війни селяни і солдати запасу розгромили лісну контору купців Я. Рабіновича та Етінгера і маєток поміщика С.В. Глінки. У 1931 році в Л. організовано колгосп «Перемога». У 30-ті роки в Л. діяла 7-річна школа, перший випуск якої відбувся у 1934 році. 176 жителів села були учасниками Великої Вітчизняної війни, з них 143 загинуло на фронтах, 95 жителів села удостоєні бойових нагород. Відступаючи з села, окупанти спалили 167 будівель. 12 листопада 1943 року село було визволено від німецько-фашистських загарбників. У повоєнні роки в Л. збудовано нові корівники, пилораму. Зведено приміщення школи, будинок культури, ФАП, магазини, контору господарства і будинок сільради. Нині в селі діють ПОСП ім. Чкалова, загальноосвітня школа, ФАП, будинок культури, бібліотека, магазин. У 1959 році в Л. налічувалося 1231 жит.; 1970 — 1036 жит.; 1989- 698 жит.; 2001 — 518 жит.

 

Малин — місто обласного значення, районний центр. Розташований у північно-східній частині області на р. Ірша за 103 км від обласного центру. М. має залізничний вузол, автостанцію. На території М. у VIII-IХст. існувало укріплене стародавнє городище — древлянський град. Вважається, що назва міста пов’язана з іменем князя Мала — легендарної особи часів Київської Русі, який очолив повстання древлян проти сваволі київського князя Ігоря (945 рік). У ХII-ХIII ст. малинська фортеця була невеликим замком Київської Русі, тут існувало залізорудне виробництво. У 1136 році київські князі подарували М. Десятинній церкві. У ХIII ст. в результаті монголо-татарської навали місто зазнало чимало руйнувань. Проте малинське городище відновило свою діяльність через деякий час, очевидно не пізніше XV ст. У XVI ст. існувала Малинська волость, яка у 1545 році входила до Овруцького повіту. Власниками М. в цей час були магнати Немиричі. У 1571 році містечко придбав у свою власність Д. Єлець, мечник (оружейник) київський, а потім місто перейшло до його сина Теодора. Напередодні Визвольної війни українського народу під приводом Б. Хмельницького М. являв собою містечко у 40 дворів. У 1649 році М. був звільнений від польської шляхти козацьким загоном на чолі з полковником Натальчичем і сотником Горностаєм. М. став містечком Київського полку. Після завершення війни, боючись переслідування з боку поляків, значна частина жителів М. пішла за Дніпро. У 1691 році в ньому було лише 7 дворів. Волелюбні жителі М. брали активну участь в гайдамацькому русі, який досяг свого апогею в роки Коліївщини. В районі містечка діяв гайдамацький загін під керівництвом І.Бондаренка. У 1784 році в М. проживало 400 жит., діяла православна дерев’яна церква та римо-католицький костел. У 1797 році М. став містечком Радомишльського повіту Київської губернії. В середині 40-х років XIX ст. в М. нараховувалося 268 дворів, діяли кустарний залізоливарний завод, два млини, щорічно проводився ярмарок. Після реформи 1861 року значно прискорився промисловий розвиток М. В містечку на початку 60-х років працювали шкіряний та винокурний заводи, діяло 40 крамниць, було відкрито однокласне народне училище. У 1868 році розпочав роботу невеликий чавуноливарний завод, а у 1873 році на його місці засновано паперову фабрику, яка в короткі строки стала однією з найбільших країні. З 1866 року М. — волосний центр. У 1876 році тут налічувалося 2726 жит., 289 дворів. Із культових споруд діяли православна церква, три єврейські синагоги, римо-католицький костьол. Славною сторінкою історії М. було відвідування містечка у 1886-1887 роках видатним вченим-енциклопедистом і мандрівником М.М.