Донька ще не знає, що в тій страшній аварії, яка трапилася ввечері минулої неділі між Лісним кордоном та «Букачем», загинула її мама
З матір'ю загиблої Надії Крестельської— Людмилою Миколаївною Єнько та її чоловіком Степаном ми зустрілися учора вранці. Зустрів їх посеред вулиці і ніби струмом ударило — це саме ті, хто мені потрібен. Адже після доволі скупих коментарів ДТП від місцевих даішників, ніхто більше не міг розповісти про цю аварію, як чоловік загиблої, котрий разом із трирічною донькою йшли назустріч мамі...
«Якби не онука, котрій тепер потрібна моя допомога, обв'язала б себе вибухівкою і підірвалась би разом із убивцею моєї доньки...»
— Надя була єдиною дитиною у нашій сім'ї, — розповідає дорогою до свого будинку Людмила Миколаївна. — Ми з чоловіком у ній душі не чаяли, адже росла вона веселою щебетухою. Та й коли дорослою стала і заміж вийшла, життєва енергія так і била з неї ключем. Вона була душею будь-якої компанії, а завести всіх уміла ще з дитинства. І жоден конкурс, жоден КВН не проходив без її участі ні в школі, ні в училищі.
— Ось, бачите, три роки тому в нас хата горіла, — показує на сліди пожежі Людмила Миколаївна, коли підійшли до її оселі. — Так з ремонтом після пожежі все Надійка допомагала. Я тоді прихворіла трохи, операцію перенесла, то вона сама все повишкрібала, повичищала скрізь, поклеїла шпалери, пофарбувала підлогу... Молодчинка вона у мене була, — втирає вогкі від сліз очі жінка.
— Знаєте, — мовила вона по деякій паузі, — не жила б я оце на світі, якби не моя онука, якій тепер потрібно допомагати. Обв'язала б себе вибухівкою і підірвалась би разом із убивцею моєї доньки...
«Мамо, а ми для вас сюрприз підготували»
Уранці того трагічного дня Людмила Єнько зібралась за ягодами. Домовилася з донькою, що та підвезе її до лісу на скутері, а увечері забере.
— Приїхала по мене Надя, і все так посміхається загадково — каже, ми сюрприз вам підготували, мамо. Вирішили діти невеличке свято мені влаштувати: посмажили шашликів, квасу купили, та й запросили на берег Здрівлі. Ми там недовго й побули —лише півгодини, бо потрібно було додому їхати, адже у мене чоловік тяжко хворий. Надя й відвезла мене, але довго не затрималась, поїхала до своїх. Домовилися тільки, що зателефонує мені ввечері.
Однак не зателефонувала, і не подзвонить уже ніколи... Я захвилювалася, згадала, як застерігала її бути обережною, бо всяке може на дорозі трапитись. А вона ще й заспокоювала: «Нічого, — каже, — мамо. Я, вважай, з чоловіком разом на права здавала. Він учив Правила дорожнього руху, і я з ним, так що, як їздити треба, знаю».
«Ой, дочко, зауважила на це, ти і обережно їхати будеш, а хтось налетіти може...» Сказала, наче у воду дивилась. Уже трохи згодом мені сестра передзвонила, проте нічого не сказала, повідомила лише, що зараз приїде. Зайшла до хати з своєю онучкою і донькою, і ніби не своя вся. «Я, — каже, — Людо, вже півгодини під твоїми вікнами ходжу». А тоді й повідомила страшну новину, що моєї Наді вже немає...
Коли я побачила свою дочку, відразу зрозуміла, що шансів вижити водій іномарки їй не залишив. Надійчине тіло було як криваве місиво, більш-менш неушкодженою залишилась лише голова. В ту мить, як побачила Надійку неживою, здалося, що й фарбоване волосся моє посивіло, а всередині щось обірвалося...
«Надійка помітила нас, і двічі моргнула фарою»
Степан Крестельський бачив, як загинула його дружина. І що вже сильний він чоловік, але й йому, бачу, не легко тримати себе в руках.
— Ми з донькою не стали чекати дружину, а вирушили назустріч. Маша, яку ніс на плечах, першою помітила маму, яка їхала обочиною. Надійка теж помітила нас, і двічі мигнула фарою. Але, коли вже між нами лишалося метрів п'ятдесят, трапилось щось страшне.
— По ходу нашого руху їхало дві машини, — продовжує Степан. — їх почала обганяти ще одна, марки якої я не запам'ятав. Звернув лише увагу, що на обгін цієї останньої і тих двох раптом на шаленій швидкості пішла інша іномарка. Все трапилось у долі секунди: удар і море пилюки. Я відразу зрозумів, що вдарили скутер моєї дружини, тому, залишивши дочку, побіг до місця аварії. Тут же побачив іномарку, яка лежала в кюветі догори колесами, а метрів за п'ять від неї Надю. Я підбіг і став шукати її пульс, кричав, щоб викликали швидку. Коли вона приїхала, лікар миттєво зробив укол дружині, але, коли оглянув, то висловив свої співчуття. Зрозумівши, що трапилось непоправне, я відійшов до доньки, яку залишив на знайомих. У натовпі людей, які тут же зібрались, почув слова одного з чоловіків, котрий розповідав, як водій перекинутої машини цілий день «рисачив» по Малину. Оті «дорисачився», але мою дружину вже не повернути.
«Ми не впевнені, що винуватець аварії понесе заслужене покарання»
Водій тієї самої іномарки, яка пішла на потрійний обгон, син одного з малинських підприємців. Сидів він за кермом престижної «Тойоти Кемрі». А от чи їхав, чи грався у перегонки з товаришем, який був на не менш крутому джипі, як розповідають інші очевидці, це наразі й з'ясовують правоохоронці. Однак...
— Мене дуже здивувало фото авто і підпис під ним, які вмістили «Малинські новини» під заміткою про цю аварію: «ось що залишилося від транспортних засобів учасників цієї ДТП», — зауважив Степан. — Я можу з упевненістю заявити, що це не ця машина. У тої дах увесь пом'ятий був...
— Чи не стараються відтак наші правоохоронці якимось чином виправдати водія, який скоїв аварію? Доки ми ще всі у шоковому стані і не відійшли від похорон, вони напевне намагаються провести слідство так, як це було б вигідно іншій стороні. Та й по телевізору он скільки розповідають про подібні речі. Тому ми не впевнені, що винуватець аварії понесе заслужене покарання. Але хай би відсидів йому належне, — додає Людмила Миколаївна.
— Кажу це не просто, як мати загиблої дочки, а й як мати потенційних його жертв. Адже навіть знайомі цього хлопця розповідали, що розбив він уже не одну машину. Страшно навіть уявити, що може накоїти ще синок багатія, якщо йому все зійде з рук. А так, то може хоч інші мажори, яким батьки покупляли машини і права, будуть боятись ганяти вулицями міста, так, як вони ганяють.
«Онука всім розповідає, як її тато рятував якусь дівчину»
— Господи, за що ти караєш так мою родину? — каже убита горем жінка. — То хата згоріла, чоловік тяжко захворів, а тут ще й дочка загинула. Серце кров'ю обливається, як погляну на її кровиночку, свою онучку Марійку. «Цей костюмчик мені мама купила, і це платтячко теж», — хвалиться вона і все запитує, коли ж прийде її мама. Вона, бідненька, ще не усвідомлює, що мама її вже ніколи не прийде. Усім розповідає, як її тато рятував якусь дівчину... А то ж була її мама!
— Знаєте, — мовила наостанок Людмила Миколаївна, — я пишалась Надійчиною сім'єю. Вони тільки жити починали: машину придбали, відремонтували її, тепер от ремонт у хаті затіяли. І зять доладній, і онука он яка гарна. А Надійка, що вже життєлюбка була! Приїхала ж ото мене забирати до лісу, і все співала вголос. Не сподівалась я, що чую той рідненький голосочок востаннє...
Микола РИХАЛЬСЬКИЙ.
«Соборна площа».